ukrnationalist | Recent Entries

Двадцять п'ять рокiв влада незалежної України розкрадала та розпродувала спадок від Радянського Союзу. Цинізм ситуації в тому, що вищою заслугою стало героїчно здохнути за свободу, що треба розуміти як за зміну одних фінансово-промислових груп іншими. І це на рівні державної ідеології. Сотні років триває здобуття волі без цілі та плану. Слова Iвана Франка про виборювання волі для нащадків, як не собі, схоже, розтягнулися у виконанні у вічність. А коли? Кілька людей стоять насмерть на фронті. Мільйони дивляться новини по телевізору в тилу. А ще кілька людей пиляють золоті батони. Ви вже зажили по-новому? Отримали свободу? Мені цікаво коли це станеться. Але людина не живе вічно. Не живе сотні років. А жити треба. Жити, щоб змінити щось у житті. Що можна змінити в житті народу, якщо сам не можеш змінити своє життя? Змінити своє життя в Україні? Тут люди приречені жити вбого та обслуговувати правителів. У цьому сенс життя українців? Та ні. Ми не повинні бути батраками зажерливих падлюк. І не повинно бути їм пріорітету лише через те, що вони падлюки "вітчизняні". Завдання народу жити. В цій країні йде спланований геноцид. Демографічна катастрофа. Мінус триста тисяч українців щороку. Це не місце для життя. Але жити ми повинні і жити так, щоб змінити долю майбутніх поколінь.Тепер не важливо хто ти чи що знаєш, вмієш. Серед народу розумних людей, котрі працюють за копійку більше, ніж серед еліти зі статками. Важливо де ти живеш. Сотні років історії показують, що це непридатне місце для життя. Збереження та примноження української крові можливе лише в іміграції. Лише досягнувши особистого розвитку можна повпливати на розвиток Вітчизни. Живучи в Україні, народ вимиратиме бідним і знедоленим. Але якщо українці досягнуть особистого успіху, вони зможуть отримати шанс щось змінити в цій країні. Лише так. Кількома тисячами гривень зарплати проти міліардів не попреш, партію не створиш, вибори не виграєш. Це такі умови створили наші державні керівники, щоб зберегти свою владу. Думайте про своє благополуччя, своїх сімей та народу. А про керівників не переживайте. Вони вже достатньо накрали. Не пропадуть. От хай і залишаються з накраденим насамоті без обслуговуючого персоналу. Досягайте успіху за кордоном. І тоді у вас з'явиться шанс змінити життя в Україні. Народ повинний жити! Якщо розумним людям в Україні платять приблизно сто п'ятдесят доларів на мiсяць, а в США або Канаді цим людям готові платити шість тисяч доларів в місяць (тобто в 60 разів більше!), то цілком очевидно, що всі розумні люди скоро виїдуть з України і тут залишаться жити лише дебіли, які більше ніде в світі не потрібні. І ці дебіли на виборах кожного разу будуть голосувати за таких же дебілів. І рівень дебілізму в Україні від цього лише зростатиме. Це замкнене коло!
Наприклад, ні для кого не секрет, що протягом останніх двадцяти років найрозумніші і найенергійніші люди виїжджали з України до США, Канади, Німеччини, Франції та інших розвинених країн. А в Україні залишалися жити лише ті, кого в розвинені країни не пускали. До чого це призвело?
Згадайте євромайданівську "революцію". Люди на євромайдані виступали нібито проти олігархів, але на перших після євромайдану виборах 54% населення проголосувало в першому ж турі за шоколадного олігарха. Де ж тут логіка? По-моєму один суцільний дебілізм.
Друге, на євромайдані люди нібито виступали проти уряду Азарова і його міністрів. Але у першому ж турі президентських виборів 54% населення проголосувало за міністра економічного розвитку в уряді Азарова - Петра Порошенка. Я знову запитаю: "Де ж тут логіка?" А її тут і немає. Один суцільний дебілізм.
Третій приклад: на євромайдані люди виступали нібито проти партії регіонів. Але подивіться за кого вони проголосували на президентських виборах: за одного з засновників партії регіонів - Петра Порошенка (іншими засновниками партії регіонів були Азаров і Рибак). Знову запитання: де ж логіка? Її немає.
Тобто висновок напрошується сам собою. Більшість розумних людей з України давно поїхала. І ситуація далі буде лише погіршуватися: розумні звідси будуть їхати (бо їм на Заході готові платити в десятки разів більше), а залишатимуться лише ті, хто не потрібен в розвинених країнах (алкаші, наркомани, звичайні ідіоти і т.д.). Таким чином відсоток розумних людей в Україні з кожним роком буде лише знижуватися і деградація та занепад в країні лише зростатимуть.
Деякі дурбелики дорікають інтелектуал-націоналістам: "як можна кидати Україну у скрутні часи, треба до останнього боротися за краще у своїй державі, навіть якщо вона стала схожою на помийну яму. Як же збереження Української нації ?" Відповідаємо: найперше, що можна зробити для збереження нашої нації - це звалити з цієї республіки третього світу у повноцінну державу. Хіба від переїзду на іншу територію людина позбувається своєї Української національностi ? Звісно ж, що ні, національна приналежність визначається генетичним кодом, і є незмінною протягом всього життя людини. У Штатах, Канаді, Австралії, Евросоюзі й т.д. Українці залишаються повноцінними Українцями, які до того ж ще й гідно живуть та можуть забезпечити свої потреби та потреби своїх дітей. Натомість, у цій хазарії, що помилково носить назву "Україна", представники Української нації знаходяться на положенні рабів. Рівень життя вже фактично зрівнявся з африканським, а влада ось-ось влаштує черговий голодомор. Ви хочете померти від голоду разом зі своїми родинами? Українцям необхідно переймати досвід революційної боротьби ірландців, які зуміли здійснити мрію поколінь своїх предків - здобути незалежну державу лише після того, як в Штатах їх зібралося 40 млн, тобто значно більше, ніж в самій Ірландії. ІRА гроші на свою боротьбу отримувала саме від діяспорян - бо де ті гроші було взяти у злиденній та окупованій Ірландії? Країну можна вважати по-справжньому незалежною лише тоді, коли при владі у ній знаходяться представники титульної нації. В Україні ЖОДЕН з високорангових чиновників, міністрів, депутатів, генералів НЕ Є представником титульної нації. Отже, Україна є такою самою окупованою країною, як і Ірландія 19-поч.20 ст. І байдуже, як ця держава називається - хоч Україна, хоч Хазарія, хоч Русь - назва залишає незмінною її суть. Звісно, можна покласти своє життя на партизанську боротьбу проти окупантів. Але майте на увазі, що без фінансової підтримки з-за кордону ваша партизанська діяльність закінчиться, рано чи пізно, вашим ув'язненням, або смертю. Ну або ж ви можете до кінця життя виловлювати окупантів по одному і вбивати, але таким чином вийде полювати лише на маленьку рибину - замахніться на когось серйозного, і вас одразу знищать. Усі успішні партизанські рухи, починаючи з вищезгаданої ІRА і закінчуючи загонами большевиків, (які користувалися підтримкою світового жидівства), мали міцну систему фінансування, яка, звісно, не базувалася в країні, проти пануючого режиму якої велися бойові дії. Для місцевого бидло-"патріотичного" населення ви у випадку ведення партизанської війни будете нахабними провокаторами, якi працюють на Кремль. І у катастрофічному рівні життя в першу чергу будете винні ви, бо не даєте владі попрацювати. Адже так скажуть по телевізору, а по телевізору, як відомо кожному дурню, ніколи не брешуть.
Мораль цієї історії: якщо ви не дебіл - звалюйте звідси. Повірте, в тому щоб жити в оточенні дурнів немає нічого хорошого. Вони самі підуть на дно і вас за собою потягнуть. Так може ліпше скинути цей камінь зі своєї шиї?!
В Україні нiколи не зміняться :
1) Неефективне, застiйне, регресивне оподаткування (наразi це 147 податків).
2) Наркотики, алкоголь і тютюн дітям доступні як ніде в цивілізованому свiтi. В Канаді наприклад (провінція Саскачеван) алкоголь і тютюн продаються в спеціалььних магазинах. В Україні не вийде весь час проводити з дітьми, вони звісно будуть гуляти, а там знайомі і однокласники - алкоголiки й наркомани.
3) Ціна життя/заробітня платня. Мінімалка в нормальних країнах - 6-10$/год. В Україні зараз в районі 150$ на місяць, а ціни в половині випадків як в ЄС і Північній Америці, а в половині ще й більші (імпортні товари).
4) Розвиток власного потенціалу: в Україні люди з вищою освітою працюють по 12 годин за 150$ на місяць. В ЄС і Північній Америці вони би працювали по 8 годин за 4000-5000$. В залежності від освіти і компетентності платня росте.
5) Мажорство. В Україні, якщо мажор на Лексусі зіб'є ваших родичів, єдинний спосіб знайти правди і справедливості - це мисливська рушниця, а в ЄС і Північній Америці він отримає великий строк і буде виплачувати величезну компенсацію, а якщо виявиться мажором, то ще пресса його в порох зітре.
Додам ще такі питомі українськi вади, які не змінюються зі зміною влади в Україні :
- Кумівство – національний порок. Будь-яка особа, яка стає керівником будь-чого, призначає на посади своїх родичів, кумів, сватів, земляків, однокурсників тощо. Підбирає собі підлеглих виходячі з їхньої особистої відданостi, лояльностi та залежностi, а не за їхнім профісійним здібностям, інтелектуальним якостям, еффективностi. Таким чином будь-де формується замкнений клан "своїх" (дніпровських, донецьких, вінницьких й т.п.) Це завжди призводить до поганих наслідків ! Розумним перспективним людям без зв'язків важко влаштуватися на пристойну роботу. А про якусь державну посаду, навіть рядову, годі й казати ! В успішних країнах, де нема чиїхось кумів, сватів, братів й т.п., талановиті українці досягають високих результатів.
- Страшенний бюрократизм, свавілля державних службовців, перевищення власних повноважень, презирство до власних громадян.
- Тотальна коррупция, казнокрадство, тіньові схеми "розпилу" бюджету, безліч контролюючих органів, що разом з ущербним опадаткувіанням (147 податків) призводить до вбивства малого та середнього бізнесу. Це вбиває в людей з комерційними здібностями взагалі бажання вести бізнес, тому що займатися бізнесом навіть відносно чесно без хабарів і відкатів чиновникам в цій державі неможливо. Це не дає формуватися середньому класу. В Україні його фактично нема. А середній клас - це основа суспільства в успішній державі. Це все призводить до того що злиденне й зубожіння населення, яке на 95% складається з бюджетників, залежних від влади дрiбних приватних підприємців та працівників чиїхось кумівських фірм і компаній олігархів, є залежними від влади й апріорі не можуть створити правову державу, громадянське суспільство, незалежні профспілки тощо. Українське суспільство не має й нiколи не матиме механізмів впливу суспільства на владу та уряд. У розвинених цивілізованих країнах стосунки влади з громадянами будуються не за барсько-холопською ієрархією, як в Україні, РФ, Білорусі, Туркменістані, Казахстані, Китаї, на Кубі, в Зімбабве, КНДР й т.п., а як взаємовідносини між вільними людьми, одні з яких надають іншим права управління державою / округом / містом. Високопосадовець у розвиненій країні – це слуга виборців, який у разі неналежного виконання своїх обов'язків, припустившись серьйозних помилок, дуже швидко позбавиться всіх привілєїв назавжди.

Тепер вирішувати вам, або гниття тут у злиднях, або людське життя на Заході.

Ukrnationalist, 16.10.2017.

12 грудня 1890 року в селі Якубова Воля (теперішній Дрогобицький район Львівщини), у селянській родині народився провідний діяч українського національно-визвольного руху Андрій Мельник.

На жаль, як часто буває, історикам у їхніх дослідженнях за політиком Мельником загубився Мельник-людина. Наприклад, намагаючись знайти цікаві факти про побут, вподобання та захоплення Андрія Мельника, які могли би характеризувати його як людину, а не політика, я переглянув стоси наукової та мемуарної літератури, але практично нічого не знайшов. Скрізь він постає вправним вояком і досвідченим політиком. Ніби, крім оцих двох чеснот, більше нема про що говорити, розглядаючи його життєпис.

Але той матеріал, що вдалося відшукати, свідчить, що Мельник був інтелігентною людиною, любив спорт, мав певні проблеми зі здоров’ям, дуже кохав свою дружину та ніколи не забував свого рідного села.

Почнемо з дитинства. Коли Андрію виповнилося 6 років, померла його рідна мати. Як часто буває, батько, Атанас Мельник, одружився вдруге – з Павлиною Матчак, яка й виховала хлопця. Причому мачуха так любила хлопця, що навіть коли 1904 року помер його батько (Андрій на той час уже навчався в 5 класі Стрийської гімназії), вона не залишила пасерба напризволяще. Що більше, вийшовши заміж вдруге, Павлина Матчак продала частину власної землі, щоб оплатити операцію нерідному синові. Мельник мав недугу легень – туберкульоз, яка в молодості прогресувала, тому йому зробили важку, як на той час, операцію, під час якої видалили два ребра, щоби полегшити дихання. Згодом, під час визвольних змагань 1917-1920-х років, він перехворів на тиф.

У 1910 році Андрій Мельник закінчив навчання в гімназії та два роки лікувався від туберкульозу, а потім вступив до Лісової академії у Відні, де навчався за фахом «інженер-лісівник». Але за два роки, коли почалася Перше світова війна, юнак вступив до легіону Українських Січових Стрільців. Згодом командував сотнею УСС. Проявив себе вправним вояком. «Про Андрія Мельника говорили, що він заворожений, як характерник, – згадував інший сотник Українських Січових Стрільців Михайло Мінчак. – А хто глядів збоку, які він підскоками веде сотню в бій до наступу, ніколи не прилягаючи до землі, міг би подумати, що він не тільки забагато рискує своїм життям, але й добровільно шукає смерти. А коли врешті й досягла його "куля зрадливая, в Москві-матушці свяченая" – то не вбила, тільки поранила».

Сотник УСС Андрій Мельник (1914)

«Зрадлива куля», як пише Мінчак, настигла Мельника 3 вересня 1916 року під час бою з російськими військами на горі Лисоня. Тоді ж він потрапив до російського полону, де за свідченнями очевидців тримався гідно і навіть намагався довести зухвалим російським офіцерам справжнє історичне походження назви «Русь». Про один із таких «диспутів» згадує сотник УСС Дмитро Гречанівський, теж тоді полонений: «Під вечір прийшли ми до Підгаєць (нині райцентр на Тернопіллі. – В.Г.). Тут стояла (російська – В. Г.) команда, може бригада, а може й дивізія. Місцеві жителі-українці виєднали дозвіл командного генерала на нічліг старшин-українців у приватних домах. Про те сказав нам сам генерал. Він говорив про "адін руській народ", звідки, мовляв, затрималася в Галичині назва "русин", "руській язик", а в Росії – "южно-русскій ілі малоруській". З найбільшою увагою до генерала вплівся з ним у діалог поручник Андрій Мельник, нагадавши, що назва "Русь", це історична назва українського народу і його земель, а присвоїв її Петро Перший для московського князівства. Слова ж "Україна", "український" є тотожні з первісними назвами "Русь", "руський", сягають сивої давнини і вживаються в слові та письмі, тепер уже навіть по деяких школах Галичини.

Спочатку генерал терпеливо слухав поручника, часом коректно докинув якусь заввагу, але, незвичний до такого роду балачок розсердився і відповів, що "нікакой Украйни нікагда нє било і нікагда нє будєт", а звертаючись до свого ад'ютанта, закінчив іронічно:

– Ви чуєте, ад'ютанте? Він – поручник, а я генерал, і він знає більше від мене».

Після втечі з російського полону 6 січня 1917 року добирається до Києва та повністю поринає у військові справи. У грудні 1918-го Мельникові присвоєно звання отамана Армії Української Народної Республіки. Під час різних нарад чи зібрань любив повторювати фразу: «Як казали у нас на селі».

Взагалі манера спілкування та неймовірна здібність прихиляти на свій бік людей вражала багатьох. «Чар його особистости – відчували певно всі. Пригадую, що донька пані дому, де ми в Жмеринці щоденно обідали, гімназистка років 12-13, наївна й пустенька, як Уля в "Мині Мазайлі", не могла приховати захоплення його поведінкою і мовою – панночка була в періоді немилої їй "українізації" – і якось несподівано сказала мені "в таємниці":

– От, якби такі були українці, то я б перша українізувалася», – згадує поет Євген Маланюк, тоді – офіцер армії УНР.

Якщо торкнутися політичної діяльності Мельника, то він більше був військовим, ніж політиком. Можливо, саме це йому згодом заважало знаходити консенсус зі своїми політичними опонентами. Євген Маланюк згадує, як 1919-го він, тоді ад'ютант помічника начальника Генштабу Армії УНР Василя Тютюнника, перетнувся в Кам'янці-Подільському з Мельником, тоді вже полковником українського війська: «Мій начальник послав мене до Кам'янця з якимсь дорученням до міністерства. Коли я поладнав усі свої справи, десь над вечір повернувся Андрій Мельник. Своїм стримано дружнім тоном зробив мені пропозицію: сьогодні річниця другого Універсалу (Центральної Ради. – В. Г.), є парадний спектакль з Садовським у театрі – чи не хотів би я товаришувати йому в урядовій ложі? Це була пропозиція, не наказ. Спектакль був винятковий – "Останній сніп" Людмили Старицької-Черняхівської. При закінченні програми знову – тим же тоном пропозиція-наказ:

– Пане поручнику, мене запросили урядові чинники на вечерю до клюбу Франка. Чи не хочете товаришувати? Будьте вже сьогодні ад'ютантом до кінця, отаман Тютюнник, припускаю, нічого не матиме проти.

Клюб був либонь соціалістичний, лівий. Там були самі "бувші": колишній прем'єр Голубович, колишній військовий міністр Жуковський і ще кілька інших. Коли подали закуску і перейшла перша чарка самогону, язики наших господарів розв'язалися. І ми, два нерівні своїм становищем військові, відчули квіти й виквіти політичного красномовства. Сяк-так ліквідувавши м'ясну печеню, на знак отамана встали й вийшли. Мельник буквально зітхнув, як після важкого тягару, і вже зовсім не службово, і зовсім не по-начальницьки, сказав:

– Вибачте, що затягнув вас. Ніколи в житті я так не змарнував часу, як оце тепер».

Класичними прикладами героїв для Мельника були Іван Богун і Павло Полуботок, а символом української трагедії – Петро Калнишевський. «Рішуче відкидав Достоєвського з його бісами в людині. Не сприймав Толстого і його теорію непротивлення злу. Найкращою формою державного твору залишалася неперевершена досі «Держава» грецького філософа Платона. Йому Мельник поклонявся цілою душею.

– Він, старий Платон, і його держава ще й тепер актуальні і найбільш природніми можуть бути на українському ґрунті, – говорив Мельник», – згадував у спогадах Михайло Бажанський, який разом із ним сидів у 1920-х роках у польській в'язниці.

Про особисте життя Андрія Мельника відомо мало, бо не любив виставляти його на показ, навіть забороняв своїм прихильникам про це писати. Зокрема, 28 лютого 1929 року він одружився із Софією Федак – рідною сестрою дружини Євгена Коновальця. До речі, з Є.Коновальцем він познайомився під час перебування у російському полоні. Відтоді вони були разом – спочатку в армії УНР, а потім у націоналістичному русі. Коновалець не раз у своїх публікаціях, заводячи мову про українське військо в 1917-1920-му, писав: «Я і полковник Андрій Мельник». Тобто, підкреслював, що всі його заслуги варто ділити на них двох.

Але повернімося до сімейного життя. Дітей подружжя Мельників не мало. Відомо лише, що його дружина разом із чоловіком пройшла німецьку в'язницю, доглядала його, коли захворів. По його смерті (1 листопада 1965 року) жила в Люксембургу.

Відсутність дітей певною мірою позначалася на ставленні Мельника до молодих членів ОУН: «Він завжди опікувався молодшими членами організації, – згадує його у післявоєнний період "мельниківець" Петро Варнак. – Зустрічаючи на двірці, найперше питав, чи не голодні. Коли проводив до поїзда, вмів купити канапку й ткнути її в кишеню молодшому чи й старшому від себе. Було це в полковника природне бажання помогти. Раз, коли я дякував за таку увагу, він мені сказав на двірці в Люксембургу:

– Товариськість – нормальна річ. А я ж дітей не маю».

Колишній французький посол у Берліні, член Французької академії Франсуа Понсе жив неподалік подружжя Мельників і залишив у своєму щоденнику цікавий запис про них: «Цей Мельник – людина витонченою культури, дуже ввічливий і гарно вихований. Його дружина – невеличка чорнявка, з бистрими очима в окулярах і тонкими рисами обличчя. Полковник завжди був сумний і маломовний. Коли ми з ним уранці зустрічалися, промінювала від нього велика гідність і джентльменство. Все перший вітався і запитував про моє здоров'я. А про себе не говорив ніколи. Однак пригадую собі, що були моменти, коли Мельник виходив зі своєї резерви і ставав балакучий. Це бувало тоді, коли згадував визвольні змагання України».

Звичайно, цих кількох абзаців замало, аби повністю пізнати А.Мельника – не політика, але людину. Утім, маю надію, що сучасні дослідники все ж ліквідують пробіли в біографії житті провідника.

zbruc.eu/node/44992

10 февраля 1940 года в оккупированном нацистами Кракове Степан Бандера под руководством агента абвера Рихарда Яры провозгласил создание «Революционного Провода ОУН», чем положил начало расколу ОУН.

Организация украинских националистов (ОУН) тесно сотрудничала с властями Германии задолго до своего формального создания. Ещё в 1922 году, когда лидер предшественницы ОУН, Украинской войсковой организации (УВО), полковник Евгений Коновалец, перебрался из Чехословакии в Германию, он дал руководителю абвера полковнику Фридриху Гемппу официальное обязательство предоставить свою организацию в полное распоряжение немецкой военной разведки. Речь шла о передаче немецкой разведке собираемой УВО разведывательной информации о польской армии в обмен на финансирование.

Уже тогда абвером было создано «Бюро по подготовке войны с помощью национальных меньшинств», а также сформирован специальный фонд, через который финансировались различные организации за пределами Германии, в том числе УВО, а позднее и ОУН, созданная в 1929 году. Лидером, или Проводником ОУН, также стал Евгений Коновалец, а его «правой рукой» – Рихард Яры, который одновременно был помощником руководителя вышеупомянутого «Бюро».

Рихард Яры (слева) и Евгений Коновалец

На личности Рихарда Яры, который позже на украинский манер переименует себя в Рико Ярого, стоит остановиться подробнее. Согласно официальной биографии, Рихард Яры родился в городе Жешув (ныне Польша) в семье майора австро-венгерской армии, который после отставки уехал на свою родину, в Моравию. Рихард окончил шесть классов гимназии в Моравской Остраве, и в сентябре 1914 года поступил в военно-техническое училище. В 1916 году он окончил военную академию в Винер-Нойштадте и в ранге поручика был направлен в 9-й полк драгун в Коломые, где 17 января 1917 года получил очередное звание обер-лейтенанта.

После окончания мировой войны Яры записался в Украинскую Галицкую армию в звании поручика. Командовал сапёрной сотней, позднее – 2-м конным полком. С 1919 года воевал в составе 5-го Херсонского конного полка армии Украинской народной республики, вместе с которым в 1920 году перешёл на территорию Чехословакии и был интернирован. Некоторое время был комендантом лагеря для интернированных украинских кавалеристов бригады генерала Крауса в Ужгороде. В этом же городе в 1922 году он женился на Рейзель Шпильфогель из Перемышля, но уже в 1923 году оказался в Мюнхене, где стал секретарём Украинского офицерского союза и сблизился с Коновальцем. Польский историк Рышард Тожецки пишет, что в Мюнхене Яры проходил обучение в разведывательно-диверсионной школе.

В 1929 году Яры принимает участие в I Великом Сборе украинских националистов в Вене и входит в состав её Провода – высшего руководящего органа. С 1930 года он становится руководителем разведывательного отдела УВО, которая к тому времени начала трансформацию в референтуру (отдел) ОУН по военным делам. Всё это время Яры поддерживал связь между руководством УВО/ОУН и германскими спецслужбами, контролировал потоки финансовой помощи, направлявшейся украинским националистам. Он неоднократно подвергался обвинениям в растрате части этих средств, поскольку жил на широкую ногу, купил роскошные дома под Берлином и Веной, а его жена щеголяла драгоценностями.

Близкий к Коновальцу Владимир Мартынец, который постоянно общался с Яры, позже писал, что «он умел хорошо вести дела с иностранцами, особенно с немцами в интересах УВО, зная, когда нужно применить демагогию и выдумку, а когда хитрость и наглость. Ярый купил себе виллу с садом в Фалькензее, пригороде Берлина. Сначала он это скрывал, позже издавал за наследство отца. Когда же стало известно, что у его отца не было недвижимости, стал говорить что это наследство матери. Позже он говорил, что усадьба – приданое его жены, что также не соответствовало действительности. Заметив на жене Ярого драгоценности, многие задумывался об источниках его материального положения. По этому поводу среди националистов ходило много слухов, высказывалось даже предположение о работе его жены на советские спецслужбы». Кроме этого, сам Яры некоторое время сотрудничал с английской разведкой, а в картотеке польского посольства в Берлине он значился секретным информатором. Всё свидетельствует о том, что торговля развединформацией для Яры была бизнесом.

Как отмечает Зиновий Кныш в книге «Розбрат», «тогда как для каждого члена ОУН революционная деятельность была связана с материальными трудностями, а иногда и с нищетой, у Ярого появились два имения, в Фалькензее под Берлином и в Пригнице около Вены». В это время у Коновальца зарождаются первые сомнения, и он начинает отодвигать Яры от некоторых дел. Тот ищет опору среди молодых членов ОУН, сеет в них недоверие к Проводу организации и выступает в роли протектора «мелкой рыбёшки» и кандидатов на ведущие роли. Одним из таких кандидатов стал Степан Бандера.

Степан Бандера в молодости

Сын сельского греко-католического священника, Степан был болезненным ребёнком и с детства страдал ревматизмом. Из-за плохого здоровья даже в «Пласт» ему удалось вступить только с третьей попытки. Он компенсировал это политической деятельностью: в 1923 году, в четвёртом классе Стрыйской гимназии, Степан становится одним из руководителей подпольной Организации старшеклассников украинских гимназий, которая вела борьбу против польской образовательной системы. Власти межвоенной Польши сами способствовали радикализации настроений среди украинцев: в 1924 году был введён запрет на использование украинского языка в административных органах Волыни и Восточной Галичины, в том числе в системе образования. Такие действия правительства Польши привели к тому, что если в 1922-1923 учебных годах в Галичине насчитывалось 2,532 украинские школы, то уже в 1929-1930 годах их было только 749, а в 1937-1939 годах украинских школ осталось всего 352.

С 1928 по 1934 год Бандера учился во Львовской политехнике на агронома. Однако это было скорее прикрытие его подпольной деятельности, ведь учился он не очень успешно, брал несколько академических отпусков, курс обучения не закончил и диплом не получил. В ноябре 1928 года он был впервые арестован за распространение нелегальной литературы среди львовских студентов, а также в Калушском повете. В 1929 году Степан Бандера стал членом ОУН, а в 1931-м краевой проводник этой организации на западно-украинских землях (ЗУЗ) Иван Габрусевич назначил его референтом отдела пропаганды. Именно Габрусевич стал связующим звеном между Бандерой и Яры: в марте 1932 года, чтобы избежать ареста, краевой проводник уехал в Германию, где стал адъютантом Рихарда Яры. А уже через несколько месяцев Бандера был вызвал в де-факто немецкий «вольный город» Данциг (ныне польский Гданьск) для прохождения обучения в разведывательной школе, где Яры лично проводил занятия по разведке и контрразведке.

Рихард Яры сразу же обратил внимание на амбициозного молодого человека с «брендовой» фамилией Бандера, что в переводе значит «военно-морской флаг, знамя». То есть Яры выбрал Бандеру по тому же принципу, по которому полицейские «назначили» героя Пьера Ришара «суперагентом» в известном фильме «Высокий блондин в чёрном ботинке» – он выделялся из толпы. Поскольку Бандера, в отличие от Ришара, был низким брюнетом, роль отличительной черты сыграла фамилия.

Исследователи считают, что именно благодаря поддержке Яры карьера 24-летнего Степана Бандеры в ОУН пошла в гору, а кроме того – благодаря влиянию Яры Бандера начал отстаивать внесение террора как формы борьбы в программу деятельности Организации украинских националистов. После обучения в Данциге Бандера становится заместителем краевого проводника ОУН на ЗУЗ. В январе 1933-го краевой проводник Богдан Кордюк был уволен за «самодеятельность» – провальную попытку ограбления почты в Городке, и фактическим руководителем украинских националистов на Западной Украине становится Степан Бандера. На конференции Провода ОУН, прошедшей в Берлине в июле 1933 года под председательством Евгения Коновальца, Бандера был официально утвержден в этой должности.

Бандера как руководитель краевой организации ОУН существенно изменил характер её деятельности. До сих пор подавляющее большинство вооруженных выступлений украинских националистов в Польше имело экспроприационный характер, но при Бандере усилилась террористическая деятельность. Все громкие покушения проходили под его непосредственным руководством, но самым резонансным стало убийство министра внутренних дел Польши Бронислава Перацкого, совершенное 15 июня 1934 по приказу Бандеры – причём вопреки прямому приказу Коновальца. План операции разработал Роман Шухевич, а главным организатором убийства был Николай Лебедь, оба – ближайшие соратники Бандеры. Исполнителю теракта Григорию Мацейко удалось уехать в Латинскую Америку, где нацисты позже пытались использовать его для организации покушения на президента США Франклина Рузвельта – но это совсем другая история.

Примечательно, что Степан Бандера и ряд других причастных к убийству Перацкого членов ОУН были арестованы за день до теракта, 14 июня 1934-го, на основании документов, которые власти Чехословакии захватили в Праге и передали Польше. Речь идёт о так называемом «архиве Сеника» (Омелян Сеник – член Провода ОУН, близкий соратник Евгения Коновальца и Андрея Мельника). Лебедь пытался через Данциг убежать в Германию, но был арестован немцами и выдан Польше. А вот Роман Шухевич, который был арестован 18 июня 1934-го, так никогда и не был обвинён в убийстве Перацкого, и на «Варшавском процессе» против Бандеры, Лебедя и других националистов выступал в качестве свидетеля.

Когда Бандера, Лебедь и другие организаторы теракта уже были арестованы, во Львове боевиками ОУН по приказу Бандеры были убиты профессор филологии Львовского университета Иван Бабий и его студент Яков Бачинский (оба – украинцы, но недостаточно лояльные к националистам). Экспертиза показала, что они были застрелены из того же пистолета, что и Перацкий. Такая красноречивая деталь свидетельствует либо о полной некомпетентности молодых националистов, или о том, что «оуновский след» был оставлен сознательно – чтобы ни у кого не было сомнений относительно авторства теракта.

В результате «Варшавского процесса», закончившегося в январе 1936-го, Бандера, Лебедь и их соратник Ярослав Карпинец были приговорены к смертной казни, но под давлением Германии её заменили на пожизненное заключение. Лебедю удалось убежать из тюрьмы в городе Кельце 5 сентября 1939 года во время бомбардировок этого города нацистами, а вот выход на волю Степана Бандеры из тюрьмы в Бресте до сих пор повит тайной. Согласно официальной версии, 13 сентября 1939-го, когда к городу начали подходить гитлеровские войска, охрана тюрьмы сбежала и все заключённые вышли на свободу. Однако не существует никаких доказательств, подтверждающих это. Брест был занят немцами практически без боя только 14 сентября, а 22-го передан ими под контроль Красной Армии. Ни немецкие, ни советские источники ничего об освобождении местной тюрьмы не сообщают.

Кто бы не освобождал Степана Бандеру, но 27 сентября он уже был в занятом Красной Армией Львове. А через две недели он вместе с братом Василием и четырьмя другими деятелями ОУН без происшествий переходит линию разграничения между немецкими и советскими войсками и оказывается в оккупированном нацистами Кракове, столице созданного на бывших польских землях «Генерал-губернаторства». Никаких доказательств того, что Бандеру передали немецким партнёрам советские спецслужбы, у меня нет, но руководители ОУН из Северной Буковины, занятой СССР в июне 1940 года, уехали в Германию вообще легально, в ходе «репатриации немцев».

А Бандера был немцам куда нужнее, ведь он тогда был чрезвычайно популярным среди украинских националистов персонажем. Рядовые члены ОУН не задумывались над тем, что действия Бандеры привели к тяжелейшему удару по организации. Причём не только в Польше, где оуновское подполье было почти полностью разгромлено, но и в Чехословакии. Президент этой страны Эдвард Бенеш был в прекрасных отношениях с Евгением Коновальцем ещё со времён Первой мировой войны, но после бандеровских терактов всё изменилось. ОУН теперь вынуждена была сотрудничать исключительно с нацистами – что устраивало как последних в целом, так и Рихарда Ярого в частности, ведь он оставался главным контактёром между ОУН и абвером. В 1937 году Яры официально стал офицером по связям между шефом абвера адмиралом Канарисом и Евгением Коновальцем, а с октября 1939-го – координатором различных военных курсов абвера для боевиков ОУН.

К тому времени Евгений Коновалец уже погиб в Роттердаме от рук советского агента Павла Судоплатова, и ОУН возглавил полковник Андрей Мельник, полномочия которого были подтверждены на II Великом Сборе украинских националистов, состоявшимся 26 августа 1939 года в Риме. Но Мельник, как и Коновалец, был бывшим австро-венгерским офицером и вообще человеком старой школы, который постоянно пытался торговаться с немцами. Кроме того, он сразу же после сбора в Риме потребовал от Яры финансового отчёта по немецкому финансированию. Как писал позже тогдашний шеф разведки ОУН Федор Яцура, «главным мотивом, почему Ярый вдруг принялся организовать бунт против главы Провода, были как раз попытки закрыть свои денежные злоупотребления и уклониться от ответственности за них, доведя до такого состояния в ОУН, чтобы не было никого, кто мог бы его к такой ответственности привлечь».

В ноябре 1939-го Яры, который к тому времени занимал пост проводника ОУН на землях Германии, приглашает Бандеру и его ближайших соратников в словацкий курортный городок Пещаны. Там был организован один из «Украинских учебных лагерей», готовивших диверсионно-разведывательные группы для абвера, но для Бандеры это была возможность просто отдохнуть и подлечить ревматизм. По свидетельству очевидцев, Яры постоянно подогревал у Бандеры оппозиционные настроения по отношению к Мельнику, и обещал финансовую и организационную поддержку. Именно в лагере в Пещанах была проведена селекция курсантов и сформирована группа примерно в 200 человек, которые позже станут основной боевой силой Бандеры в конфликте со «старыми» националистами.

Из Словакии Степан Бандера отправляется в Вену, встречается с тогдашним проводником ОУН на ЗУЗ Владимиром Тымчием и заручается его поддержкой. После этого, в середине января 1940 года, Бандера приехал в Рим, где остановился у своего брата, который сначала учился, а потом работал в столице Италии ещё с 1933 года, и тоже был активистом ОУН. В конце января в Рим прибыл Тымчий, и они вместе с Бандерой отправились на север Италии, на встречу с Андреем Мельником, которому объявили ультиматум «революционной оппозиции». Речь шла об исключении из Провода ОУН Ярослава Барановского и Омеляна Сеника, которых Бандера обвинил в предательстве, и новых выборов Проводника ОУН. Мельник ультиматум отверг, и Бандера вернулся в Краков, где начал подготовку к созданию своей организации.

В собрании украинских националистов – сторонников Степана Бандеры, которое прошло 10 февраля 1940 года в Кракове, приняли участие 15 людей. Из них восемь были бывшими подсудимыми на «Варшавском процессе», а четверо – людьми Рихарда Яры. Последнее дало Андрею Мельнику возможность считать Яры главным организатором раскола организации. Название «ОУН» для новой структуры было сохранено только благодаря присутствию на собрании Степана Ленкавского, единственного, кто принимал участие в создании ОУН в 1929 году, и автора «Декалога украинского националиста» (программного текста, который и по сей день в ходу у националистов).

На заседании был создан «Революционный Провод ОУН», Проводником, естественно, избрали Степана Бандеру. Был подписан «Акт от 10 февраля 1940», который провозглашал: «Отдаем кормило Организации Украинских Националистов в руки Степана Бандеры и тех, кого он позовет...» Документ подписали: Бандера Степан, Габрусевич Иван, Гасин Алексей, Горбовый Ярослав, Грицай Дмитрий, Климишин Николай, Лебедь Николай, Ленкавский Степан, Равлык Иван, Старух Ярослав, Стахив Владимир, Стецько Ярослав, Турковский Василий, Шухевич Роман.

5 апреля 1940-го состоялась встреча Андрея Мельника и Степана Бандеры, на которой Бандера передал Мельнику «Акт от 10 февраля 1940» с ультиматумом – дать ответ в течение 72 часов, до 8 апреля. Экземпляр Акта не был подписан и не содержал списка подписантов, на что указал Мельник. 6 апреля Андрей Мельник своим письменным приказом освободил Ярослава Стецько от обязанностей идеологического референта Провода ОУН, и отдал его вместе с Бандерой под суд «Главного Организационного (Революционного) Трибунала ОУН». 7 апреля главный секретарь Провода ОУН Олег Ольжич зачитал решение Трибунала: Бандера и Стецько были приговорены к смерти. В тот же день сторонники Бандеры издали информационное сообщение, начинавшиеся словами «с днём 7 апреля 1940 полковник Андрей Мельник перестал быть окончательно Главой Провода Украинских Националистов». Кроме этого, Олег Ольжич получил от «бандеровцев» смертный приговор.

Окончательный раскол ОУН на «бандеровцев» и «мельниковцев» произошёл в апреле 1941-го, после организованного сторонниками Степана Бандеры II Великого Сбора ОУН – нумерация была призвана подчеркнуть нелегитимность сбора, прошедшего в августе 1939-го в Риме. С началом Великой Отечественной войны «бандеровцы» развернули массовый террор против бывших соратников-«мельниковцев», те отвечали взаимностью – что, похоже, вполне устраивало нацистов, которые продолжали поддерживать оба обломка ОУН. Первой громкой жертвой среди «мельниковцев» стал Омелян Сеник, которого Мельник назначил руководителем Основной походной группы ОУН(м). Сеник должен был прибыть в Киев и провозгласить там «независимость Украины» под патронатом нацистской Германии, но 30 сентября его вместе с Николаем Сциборским, автором оуновского проекта «Конституции Украины», убили «бандеровцы».

Ярослава Барановского, которого, как и Сеника, Бандера обвинял в «зраде», убили во Львове в мае 1943 года, и во время его похорон епископ Куницкий от имени митрополита Шептицкого проклял «бандеровцев». А вот смертный приговор Олегу Ольжичу соратники Бандеры привели в исполнение чужими руками. В январе 1944, после ареста Андрея Мельника нацистами, Ольжич стал Проводником ОУН(м). Но в мае 1944 года «бандеровцы» заманили его на проваленную явку во Львове, где Ольжич был арестован гестапо. Его отправили в вип-блок «Целленбау» концлагеря «Заксенгаузен», где к тому времени находился и Степан Бандера. Существует легенда, что когда Ольжича забивали до смерти на допросе в ночь с 9 на 10 июня 1944-го, Бандера наблюдал за этим из соседней камеры.

Вдохновитель и организатор раскола ОУН Рихард Яры недолго наслаждался результатами своей деятельности. Он вошёл во Львов как командир разведывательно-диверсионного батальона абвера «Роланд», созданного из «бандеровцев». Но уже в июле 1941-го, после ареста Бандеры и Стецько за несанкционированное «провозглашение независимости Украины», Яры оказался не у дел. 16 сентября 1941 года он был арестован гестапо за «украинский сепаратизм», но был освобожден через несколько недель, хотя и остался под домашним арестом. От полицейского надзора был освобожден 15 февраля 1943-го, получил право жить в собственном поместье Ґастайль севернее Граца. После войны жил сначала в Западной Австрии, а с 1951 года – в своём особняке под Веной, в советской оккупационной зоне. Яры не арестовали и даже не вызывали не допрос, что дало возможность «мельниковцам» обвинить его в работе на советские спецслужбы, но никаких доказательств этого нет.

Как нет доказательств и версии, которую ещё в 1997 году выдвинул известный украинский политолог Кость Бондаренко. Он уверен, что к расколу ОУН привела… несчастная любовь и дикая ревность Бандеры. Итак, в 1931-м или 1932 году Степан Бандера, который не пользовался особым успехом у женщин, не слишком умело подкатил к молоденькой Анне Чемеринский – и публично получил от неё пощечину. Впоследствии Чемеринская вышла замуж за Ярослава Барановского, одного из ближайших соратников Евгения Коновальца, а затем – серого кардинала при Андрее Мельнике. По мнению Бондаренко, обвинения Барановского со стороны Бандеры в «зраде», а потом и убийство бывшего соратника были следствием невероятной злопамятности проводника. После войны Бандера направил письмо Чемеринской-Барановской, в котором писал, что не причастен к гибели её мужа (что формально могло быть правдой – скорее всего, приказ о ликвидации Барановского отдавал Николай Лебедь). Чемеринская ответила Бандере открытым письмом, в котором были слова: «Считайте мое письмо второй пощёчиной вам, господин Бандера».

ОЛЕГ ХАВИЧ

ПОЛИТИЧЕСКИЙ АНАЛИТИК

blogs.korrespondent.net/blog/politics/4192177/

Листівка "До людей у лісі! " від імені "групи українських вояків", спрямована проти бандерiвської "УПА". У ній ідеться про те, що єдиними союзниками українців є тільки німці, а бандерiвцi своєю боротьбою проти них допомагають червоній Москві. Тому всі, хто хоче справді боротися з більшовизмом, повинні вступати не до бандерiвської "УПА", а зголошуватися до Дивiзiї "Галичина", або до УВВ (Українське Визвольне Вiйсько).

"До чого сходить діяльність УПА сьогодні на ділі? Повстанці сидять в лісах, терплять і холод, і голод. Щоб не голодувати, вони вимагають харчів у селян, і без того бідних. Але тут, у лісах вони з большевиками майже не зустрічаються. Вони розправляються часом з поляками — противником сьогодні неважливим. Крім того, нападають на німецьких вояків, думаючи в своєму засліпленні, що вони допомагають порятункові своєї Батьківщини. Але цим вони допомагають тільки червоній Москві! Адже єдиною силою, яка справді може успішно боротися з московським большевизмом, є лише німецька зброя"!

під редакцією ОУН
(орфографія збережена)

Я дух крутіянської стихії, що зберіг себе від винещення ворожими силами української нації і поставив на грані двох світів, руйнувати українське національне життя.

1. Здобудеш українську корону для неука Бандери, або загинеш в боротьбі за неї.

2. Не позволиш нікому сплямити слави, ні честі бандерівця.

3. Пам'ятаймо великі дні зрадних змагань.

4. Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем боротьби за славу руйначів
Української Державності.

5. Пімсти смерть великих бандерівців.

6. Про справу не говори з ким можна, лиш з ким треба, щоб не дізнались
про нашу зраду нації.

7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро атаманської бандерівської справи.

8. Ненавистю і безоглядною боротьбою боротьбою ворогів кратомана Бандери.

9. Ані просьби, ані грозьби, ні тортури ні смерть не приневолять тебе зрадити нашої ворожої для Української нації тайни.

10. Змагатимеш до поширення сили, багатства і слави Бандери, чи його наслідників.

Цього року Україна відзначає 150-ту річницю з дня народження найвидатнішого історика нашої держави – Михайла Грушевського. В. Дорошенко назвав його «дійсним батьком нашої історії». І це так, адже М. Грушевський, за висловом О. Оглоблина, «побудував першу наукову схему українського історичного процесу». Київський професор Р. Пиріг назвав М. Грушевського «Батьком нашої незалежності»

У Радянському Союзі всі критикували М. Грушевського, називаючи його «буржуазним націоналістом», «фашистом», але ніхто з цих критиканів зазвичай не читав його десятитомної «Історії України-Руси». Всі його твори було заборонено і відправлено в спецфонди, де вони пролежали до кінця 80-х років ХХ століття. І лише українська діаспора робила все для того, щоб зберегти його наукову спадщину.Михайло Грушевський був ученим широкого діапазону і не тільки вченим, а й письменником, поетом, публіцистом, архівознавцем та громадсько-політичним діячем, зрештою, був він головою Центральної Ради – найвищого органу влади в часі національно-визвольних змагань. Саме за свої заслуги в науці він став загальноукраїнським лідером.На жаль, перебуваючи у вирі тодішніх політичних подій, М. Грушевський не зумів консолідувати українську націю на захист революції від зовнішніх та внутрішніх ворогів. М. Грушевський був лівим за своїми поглядами і не зміг піднятися до розуміння бодай демократичного націоналізму. Він ненавидів українських націоналістів і був на початку 1918 р. рішучим противником проголошення незалежності України, маючи за собою рішучість народу, передусім військовиків, що нараховували на цей час понад мільйон штиків. Це була грізна сила.Ліва за своїм духом Центральна Рада, яку очолював М. Грушевський, не виконала своєї історичної місії. І саме на ньому, Винниченкові та інших лідерах ЦР лежить велика частина відповідальності за загибель незалежної України. М. Грушевський був амбітною людиною, але дуже слабким політиком, що боявся зробити рішучі кроки на захист України від Москви. Навіть його політична сила, де він відігравав не останню роль, маємо на увазі Українську партію соціалістів-революціонерів, була точною копією аналогічної партії Росії. Його політична нерішучість призвела до втрати часу, і лише ІV Універсалом проголошено незалежність України, а не першим.Михайло Грушевський мав би діяти в такий складний період для України твердо й рішуче. Цього не сталося. Він ненавидів М. Міхновського та його прибічників за вимогу негайного проголошення незалежності України й називав спочатку галичан «буржуазними націоналістами», особливо Є. Коновальця, А. Мельника, Р. Сушка та інших керівників галицьких Січових стрільців, які створили в Києві найбоєздатнішу військову формацію. І саме УССи двічі врятували життя Грушевському та його родині.Навіть до прийняття державних символів Грушевський ставився з пролетарських позицій, виступаючи проти тризуба і пропонуючи якусь химеру у вигляді «звізд на синьому полі» чи золотого плуга на такому ж тлі.Ні Грушевський, ні Винниченко не спромоглися організувати велику армію та відбити всіх ворогів, які насідали на Україну. Особливо проти численної бойової армії виступав В. Винниченко. Сильний лідер у цей складний час, опираючись на Січових стрільців, гайдамаків, вільне козацтво, мав би розігнати заражену лівизною і любов’ю до Росії ЦР і почати розбудову держави. Щось аналогічне мали ми і в нинішній період нашої державності.Ідея Грушевського про автономію України шокувала киян і принесла розчарування патріотичним силам України. В політичній, як і в науковій діяльності, Михайло Грушевський висував дві концептуальні ідеї – примат соціальних інтересів над інтересами національними та ідею федералізації, яку називав «провідною ідеєю нашого національно-політичного життя». Зазначимо, що обидві ідеї були шкідливими для розбудови національної України, як і шкідливі нині.У багатьох своїх висловлюваннях Грушевський наближався до позицій більшовиків, критикуючи українців за їхнє бажання мати індивідуальну власність. Він ратував за колективістські форми господарювання, що були притаманні російському суспільству. Зрештою, йому була близька ідея-фікс про світову революцію, яку плекали Ленін, Сталін та їхнє оточення. За погром «буржуазії» М. Грушевський закликав «схилити голову перед більшовиками». В майбутньому вони йому цього не зарахували.Михайло Грушевський не визнав влади ні гетьмана П. Скоропадського, ні Директорії і в березні 1919 р. виїхав за кордон, де зупинився, разом з родиною, в Празі. І навіть тут він робив не потрібні нікому реверанси в бік більшовицької влади на Україні.Очевидно, немаловажну роль у певних негаціях відіграв характер М. Грушевського. Пригадаймо його ставлення до І. Франка ще у Львові, до лідерів галицьких УССів, до колег в АН УСРР, які платили йому тим же. Зокрема А. Кримський, що писав доноси на Грушевського у високі більшовицькі інстанції.Заява Грушевського про повернення в Україну шокувала українську еміграцію. Українські політичні середовища та діячі радили Грушевському під будь-яким приводом не повертатися до Києва. Зрештою, він сам знав про звірства більшовиків у Києві та їхнє ставлення до українців. Не допомогло нічого. Повірив більшовикам.З переїздом у 1924 р. до Києва, тобто в УСРР, почалася його особиста трагедія, як і його сім’ї. Без сумніву, Грушевський несе пряму відповідальність за загибель своєї родини. Він міг би, бодай на нетривалий час, осісти в Галичині чи на Волині, а не повертатися в саме більшовицьке пекло.Мені з дитячих літ близька родина М. Грушевського. Його дочка Катерина Грушевська народилася у Львові, а дружина Марія Сильвестрівна була тіткою відомого галицького церковного діяча о. Миколи Вояковського, який був парохом у моєму рідному селі Великому Полі, що неподалік Львова, і добре знався з нашою родиною.М. Грушевського доконали більшовики. Смерть його є загадковою. 24 листопада 1934 р. великого вченого не стало. Як пише харківський історик і дослідник В. Семененко, «з тих 17 чекістів, які вели справу М. С. Грушевського, 12 були розстріляні, троє звільнені до запасу, один застрелився, ще один помер своєю смертю». Більшовицькі лідери в Москві та Києві надійно замітали сліди.Більшовики знищили і дочку М. Грушевського, талановиту вчену-історика Катерину Грушевську, що загинула в магаданських таборах смерті. Страдницьким було життя і дружини вченого Марії Сильвестрівни, яка постійно оберігала свого чоловіка. Від рук чекістів загинув рідний брат Михайла – професор-історик Олександр Грушевський, як і вся його родина.Улюблений племінник М. Грушевського Сергій Шамрай, теж талановитий історик, прожив лише сорок років. У січні 1939 р. його життя обірвалося в казематах НКВС. Розстріляли чекісти й відомих українських громадсько-політичних діячів: Олександра Черняхівського, що був троюрідним братом М. Грушевського, його дружину Людмилу Черняхівську-Старицьку, дочку відомого театрального діяча і письменника Михайла Старицького, її сестру та юну доньку-красуню Вероніку Черняхівську.М. Грушевського та його родину не зміг урятувати і його двоюрідний брат, соратник Леніна, член ЦК, нарком юстиції, член ЦВК Георгій Іпполітович Ломов-Оппоков. У 1938 р. його теж прибрали опричники Сталіна. До речі, по матері Грушевський мав російське коріння.Україна, в особі М. Грушевського, його брата Олександра, дочки Катерини, племінника Сергія Шамрая та інших членів родини, втратила від рук здичавілих московських опричників цілу когорту талановитих учених-істориків.Чимало помилок допустив Михайло Грушевський у своєму активному суспільно-політичному житті, але не судімо його строго. Занадто дорогу ціну заплатив він за свої утопічні мрії.

http://leopolis.news/myhajlo-grushevskyj-nenavydiv-ukrayinskyh-natsionalistiv/

Інструкція написана перш за все для Українців тих східних міст, куди моcкалi ще не дійшли, але які, поки вальцман залишатиметься в президентському кріслі (а вмостив він свою жирну сраку туди надовго, не сумнівайтеся) знаходяться під постійною загрозою моcкальської окупації - Харкова, Маріуполя, Мелітополя, Бердянську, Запоріжжя, Херсону, Миколаєва, Одеси, Чернiгова, Сум, трохи менше Полтави, Днiпра, Кременчука, Кривого Рогу, Кропивницького.

Перш за все, потрібно чітко усвідомити, що ваші міста є в небезпеці. Адже єдине, що стримує путіна від атаки - усвідомлення того, що йому доведеться стикнутися з новими санкціями з боку заходу, а також покласти цілу купу кацапського біосміття (адже Харків і Одеса - це горді перлини Українського сходу, а не населені люмпен-пролетарським бидлом Донецьк з Луганськом). Проте, як тільки москалi зберуться з силами, вони неодмінно спробують продовжити свою експансію на Українські землі, хоча б тому, що втрачати такий шанс, коли в Україні бал править їхній ставленик вальцман, їм просто не можна.

Друга вкрай необхідна для усвідомлення річ - це те, що ви маєте зрозуміти, що моcкальська окупація тим страшніша за теперешню жидівську, що моcкалi у випадку захоплення ваших земель розпочнуть ТЕРОР проти Українців. Тобто, вам загрожує банальне фізичне знищення.

ПОРАДА ПЕРША:

Валіть з цієї країни так швидко, наскільки це можливо, і допомагайте в будівництві сильної, впливової української діяспори. Чому потрібно валити, докладно роз'яснено у праці «Iнтелектуал-нацiоналiзм та емiграцiя»

(zorjan88.livejournal.com/10654.html)

ПОРАДА ДРУГА:

Якщо з об'єктивних причин звалити ви поки що не можете, підготуйтеся до ворожого вторгнення заздалегідь. Купіть авто і роздобудьте "ліві" номери. Роздобудьте і приховайте десь зброю. Бажано нелегальну. Чим більше матимете зброї, тим більше матимите шансів вижити.

ПОРАДА ТРЕТЯ:

Якщо ви перебували колись у таких політичних об'єднаннях, як УНА-УНСО, Азов/СНА/Патрiот України, Правий Сектор, Тризуб, Свобода, ОУН, Конгрес українських націоналістів, Молодіжний націоналістичний конгрес, Просвіта - НЕГАЙНО вийдіть звідти і змініть місце проживання. За можливости роздобудьте "чисті" документи. На всіх членів цих організацій в місцевому СБУ є товстенька картотека, до якої одразу ж звернуться москальські чекісти, коли сбушники привітають їх хлібом-сіллю та у повному складі перейдуть до якогось нквд-кгб-фсб. Діяльність в інтернеті бажано вести лише з "лівих" сторінок, користуючись анонімайзерами, адже на активних в інтернеті Українців СБУ також має повне досьє.

ПОРАДА ЧЕТВЕРТА:

Обірвіть усі зайві контакти. Бажано, щоб вашими єдиними соратниками стали ваші родичі. Адже навіть найближчі та найщиріші друзі можуть зрадити, якщо затиснути їхні яйця між дверцятами, паралельно б’ючи по них електрострумом, та заганяючи голки під нігті.

ПОРАДА П'ЯТА:

Обов'язково майте якесь укриття, наприклад, зареєстровану на вашу старезну тещу квартиру в спальному районі міста. Ще краще - таємну кімнату в одеських катакомбах. Якщо бодай хтось вас знав, як націоналіста, подбайте про те, щоб ця людина не знала про ваше місцезнаходження.

ПОРАДА ШОСТА:

Як тільки москалi почнуть штурмувати місто, вашим завданням буде розжитися якомога більшою кількістю матеріяльних цінностей у хаосі, що відбуватиметься навколо. З вірними друзями (краще - родичами) "візьміть" банк, ювелірний магазин, або щось подібне. Ніколи не забувайте про матеріяльний зиск! Завжди намагайтеся розжитися якомога більшою кількістю грошей та інших цінностей.

ПОРАДА СЬОМА:

Якщо самі не хочете бути гарматним м'ясом, тримайтеся якомога далі від гарматного м'яса. Цілком ймовірно, що ваше місто часто переходитиме з рук в руки. Але у жодному разі не контактуйте з військовиками України, всілякими азовами та айдарами й тому подібними. Пам'ятайте, що їхня боротьба програна з самого початку, оскільки їхнє командування бажає їм смерти, у той час як ви - сам собі командир.

ПОРАДА ВОСЬМА:

Після становлення в місті москальської адміністрації, ваше завдання - ставити палки в колеса цій адміністрації. Полюйте на ворожих бойовиків, на місцеве населення, що надає їм хоч якусь мінімальну допомогу, на ментів тощо. Загалом, ваші дії нічим не мають відрізнятися від дій класичного міського партизана (детальніше - у "Підручнику українського націоналіста"). І, нарешті, головне - пам'ятайте, ваш успіх напряму залежить від вас. Розумний та підготовлений воїн вартий тисячі тупих та непідготовлених. А якщо ви слідуватимете цим простим порадам, значить, є всі підстави вважати вас розумним та підготовленим.

Боротьба триває! Нехай гинуть у ворога діти!

1. Закон про громадянство та підданство. Цим законом все населення України буде чітко розділено за етнічною ознакою на громадян-Україців та негромадян-чужородців. Право обирати владу та бути обраним до влади залишається лише за громадянами-Українцями. Таким чином жиди втратять можливість здійснювати контроль над Україною і владу буде повернуто в руки корінного народу України.

2. Закон про захист інформаційного простору. За цим законом власниками телеканалів та телекомунікаційних мереж (а також газет, радіостанцій, друкарень) на території України можуть бути лише етнічні Українці - громадяни України. Цей закон в одну мить звільнить Українців від жидівської пропаганди.

3. Закон про націоналізацію промислових підприємств. Дозволить вирвати з лап олігархів-чужородців Українську власність.

4. Закон про заборону банківської та страхової діяльности. Цим законом буде заборонена діяльність на території України всіх банків, та страхових компаній, окрім Державного банку України та Державної страхової компанії. Таким чином міжнародний жидівський капітал в одну секунду втратить можливість впливати на економіку України.

5. Закон про заборону біржової діяльности. Цим законом буде заборонена будь-яка спекулятивна біржова діяльність на території України. Таким чином міжнародні спекулянти-жиди в одну секунду втратять можливість наживатися на Українських ресурсах.

6. Закон проти кабали відсотків. Цим законом буде скасовано усі борги громадян України перед усіма банками. Таким чином все населення України буде визволене з жидівської відсоткової кабали.

7. Закон про взаємовигідні економічні відносини. Продавати Українські товари та природні ресурси за кордон не за жидівські фантики (доляри, евра, шекелі), а за дорогоцінні метали, що мають реальну вартість: золото, срібло, платину. Хочеш Українського заліза? Давай взамін золото! А своїми долярами можеш підтерти свою жидівську сраку! Хочеш прокачати газ з РФ-ії до Европейського союзу? Жени платину! Цей закон дозволить в короткий термін зміцнити Українську грошову одиницю - гривню і зробити її найбільш бажаною валютою в світі, адже її купівельна спроможність буде забезпечуватися запасами золота, срібла й платини, в той час, як їхній доляр є нічим не забезпеченим фантиком, фінансовою пірамідою, що може рухнути у будь-який момент.

8. Закон про землю. Згідно з цим законом володіти землею або брати земельні ділянки в оренду на території України мають право лише етнічні Українці. Українська земля повинна належати лише етнічним Українцям!

9. Закон про ядерний статус України. У відповідности до цього закону Україна відновить ядерний арсенал, для захисту своїх національних кордонів від міжнародного жидівського інтернаціоналу.

10. Закон про смертну кару за антиукраїнську діяльність. Цим законом буде введено смертну кару для чужородців, у яких буде виявлено хоча б найменші ознаки українофобії. Родина страченого українофоба-чужородця повинна буде в триденний термін власним коштом покинути територію України. В разі невиконання цієї вимоги - всіх членів родини українофоба буде страчено незалежно від віку та статті. Таким чином у максимально короткий термін буде придушено антиукраїнський інтернаціональний опір під проводом жидів.

11. Запровадження для українців расової гігієни, законів випробуваних у Третьому Райху, з урахуванням сучасних знань про генетику - забезпечить чистоту та процвітання Української нації. Депортація з України чужорасових іммігрантів, а з іншого боку стимуляція повернення з-за кордону в Україну кваліфікованих расово чистих українців – «заробітчан».

12. Закон про обов'язкову щорічну перевірку на ВІЛ/СНІД для осіб, що досягли 16-річного віку. В разі виявлення захворювання: примусове лікування і нанесення спеціяльної відмітки у пашпорт (щоб убезпечити потенційних статевих партнерів від статевих зносин з хворою особою). Введення смертної кари для сутенерів та наркоторгівців. Запровадження тюремного ув'язнення для проституток та їхніх клієнтів, а також примусового лікування у спортово-трудових таборах закритого типу для наркоманів і алкоголіків.

1. Чоловік без зброї – то не чоловік, а раб.

2. Чоловік, що не вміє битися – то не чоловік, а чмо.

3. Чоловік, що вживає алкоголь – то не чоловік, а п’яна свиня.

4. Українці не дискутують з жидами. Українці вбивають жидів.

5. Українці не дискутують з жидівськими посіпаками. Українці вбивають жидівських посіпак.

6. Все, що робиться з чужої волі — зло. Все, що робиться з власної волі — добро. Треба знати це коротке визначення добра і зла.

7. Тримайся за своїх!

8. Якщо ти начальник і маєш вакансію бери на роботу тільки Українця, якщо ж Українця знайти не вдається (в тому випадку якщо ти робиш свою справу за межами України) – бери на роботу Білого. Якщо і Білого знайти не вдається – бери кого хочеш, але не плати йому багато.

9. Перед чужородцем (навіть Білим) ти не маєш жодних моральних зобов’язань. Можеш його обдурити, обікрасти, вбити.

10. Все колись завершується. Завершиться і існування багатьох людських націй. Ти повинен зробити все від тебе залежне, щоби Українська нація існувала на цій планеті вічно. Лише той є достойною людиною, хто турбується про долю своєї нації. Про чужі нації тобі турбуватися не потрібно – якщо вони дурні, нехай зникають.

11. Твоє життя скороминуще. Що ти залишиш після себе? Кому ти передаси свій спадок? Хто зберігатиме твої гени після твоєї смерти? Успішною може вважатися лише та людина, що залишила після себе багато нащадків. Всі інші – невдахи!

12. Допомагай Українцям коли це в твоїх силах, але що робити з Українцями-цапами? Адже цапи не мають знань, цапи не бачать різниці між Українцями та чужородцями, цапи ставлять чужинські гроші і чужинську брехню вище інтересів всіх Українців. Запам’ятай: цапи на те й цапи, щоби ставитися до них як до цапів. Поки цап не плутається в тебе під ногами – нехай живе. Можеш навіть бути до нього добрим, як до домашньої тварини. Але якщо він почне становити загрозу для тебе, або Нашої справи – вбий його без жалю! Цап – то не людина.

13. Людина – звучить гордо! Будь людиною! Виглядай як людина! Не вживай спиртних виробів, не вживай наркотики, не пали тютюн! Якщо „друзі” радять тобі пити, палити і колотися – зміни „друзів”, бо то не друзі, а баласт, що тягне тебе на дно. Скинь баласт, дозволь йому потонути, але сам залишайся на поверхні.

14. Вчися! Вчися все життя. Обов’язково здобудь вищу освіту. Не будь все життя пролетарем. Пролетарі – це ті дурні, що пролітають повз багатство і славу. Пролетарів не любить ніхто. Гарні жінки не кохають пролетарів. Пролетарів презирають навіть їхні діти.

15. Якої роботи повинен прагнути Українець? Стати суддею, щоби судити на користь Українців. Стати викладачем (краще в університеті) щоби виховувати нашу молодь в дусі Українського націоналізму і псувати кар’єри чужородцям (поганими оцінками; відрахуванням, через нескладені іспити) ще тоді, коли вони лише починають свій життєвий шлях. Стати істориком, щоби мати владу над минулим, адже хто володіє минулим, той володітиме і майбутнім. Стати політиком, щоби отримати владу і багатство. Стати вченим в галузі природничих наук, щоби возвеличити націю і забезпечити її технологічну перевагу над чужородцями.

16. За найменшої нагоди хвали Українську дитину, кажи яка вона розумна, хоробра і сильна – виховуй в ній психологію переможця.

17. За найменшої нагоди свари дітей чужородців, називай їх дурними і нікчемними – виховуй з них майбутніх невдах.

18. Слідкуй за власним здоров’ям, будь сильним і витривалим, будь красивим – займайся спортом.

19. Завжди вітай потяг чужородців до алкоголю, тютюну, наркотиків. Продавай їм це лайно по всьому світу. Але ніколи не вживай ту отруту сам і суворо карай тих, хто отруює Українців. Запам’ятай, отруювачі Українців мають померти!

20. В житті немає ніякого Великого Сенсу, але в смерти його ще менше. Тому живи сам і допоможи померти своїм ворогам.

21. Якщо ти чоловік, але не можеш забезпечити свою родину, то який же ти чоловік? Чоловік за всяку ціну має забезпечити свою родину.

22. Не молися богам, бо їх не існує. Але якщо не можеш не молитися, то хоч молися тим богам яких вигадали пращури Українців. Молися Перуну, Дажбогу, Велесу. Та ніколи не вклоняйся чужинським вигадкам, не молися Ісусу, не молися Ягве-Саваоту, не молися Аллаху, а тих хто молиться тим потворним створінням маєш право не вважати за людей, бо вони вже не люди, вони – цапи.

23. Мати родину – це щастя. Мати велику родину – це велике щастя.

24. Дурні ті, хто не хоче мати багато дітей. Вони заслуговують лише на нашу зневагу.

25. Дурні кажуть, що мати двоє дітей – то вже подвиг. Я ж кажу, що мати менше чотирьох дітей – це тупість.

26. Порядок має бути у всьому, але найбільше він має бути у сім’ї. Чоловік має бути главою родини. Його слово у сім’ї закон. Але і відповідальність за добробут родини лежить на ньому. Будь-якими засобами він повинен забезпечити своїх близьких їжею, одягом, житлом, знаннями. Якщо для цього потрібно буде перерізати горлянку жиду, кацапу чи кольоровій чурці – значить горлянка має бути перерізана!

27. Світом керує страх. Або ти боїшся, або тебе бояться. Українцю, не бійся!

28. Якщо жид – це є хвороба, то Українець – це ліки від тієї хвороби.

29. Чи розумні жиди? Ні, вони просто підлі. Хто довіряє жиду, той завжди програє. Будь розумний, не довіряй жиду, а ще краще - обдури жида сам!

30. Чи сильні кацапи? Ні, вони просто дурні і їх багато. Тому під керівництвом жорстоких правителів вони можуть бути небезпечними. Однак, оскільки вони дурні - їм все одно кому служити: монгольським ханам, жидам-большевикам чи нинішнім кремлівським сіоністам. Був час коли їхні предки лизали чоботи Українцям-Русинам і нашому князю Святославу Хороброму. Чом би знову не зробити їх нашими слугами? Але треба затямити: кацапи не розуміють слів, вони розуміють лише удар в пику. Тому вони люблять лише тих правителів, що перетворюють їх на стадо безсловесних рабів. Чим більше кацапської крови проллє їхній володар, тим більш вірними вони йому будуть. А тому, ніколи не жалійте кацапів.

31. В Європі, яка не має непрохідних джунглів, як Латинська Америка, або високих гір і глибоких ущелин, як Афганістан, діє правило: „Хто контролює вулиці, той контролює міста. Хто контролює міста, той контролює країну”. Українці, не давайте окупантам спокійно рухатися нашими вулицями! Вбивайте жидів, кацапів і кольорових потвор!

32. Ми презираємо пролетаря за його нікчемність.. Та ми ніколи не забуваємо про те, що саме пролетаріат є тим гарматним м’ясом, без якого не виграється жодна війна. Пролетарю нічого втрачати, окрім власних кайданів, і в цьому його сила. Тому політику не варто публічно висловлювати пролетарям свою зневагу. Гарматне м’ясо ще може знадобитися.

33. Пролетарям потрібно небагато: їжа, одяг, житло, нетривалий відпочинок і певний соціяльний захист. Більшости з тих невдах цього буде достатньо. Наше завдання подбати про те, щоби Український пролетарій все це отримав. Не шкодуйте життя пролетарів під час війни, та дбайте про них після перемоги, і тоді і вони і діти їхні будуть служити вам вірою і правдою.

34. Українець не повинен отримувати інформацію з ворожих засобів масової дезинформації. Якщо телеканал належить чужородцю – не дивися той телеканал! Якщо радіостанція належить чужородцю – не слухай ту радіостанцію! Якщо газета належить чужородцю – не читай ту газету! Бо то приведе тебе лише до отупіння, а Україні ти потрібен розумним! Ігноруй ворожі засоби масової промивки мізків і закликай інших вчиняти так само!

35. За кожної нагоди вбивай чужородців. Чим більше їх здохне, тим менше їх залишиться. А чим менше їх залишиться, тим більше буде нас, українців у відсотковому порівнянні. А чим більше буде нас, тим міцніше ми триматимемо владу у своїх руках.

36. Все мине, та не мине безсмертна слава, яку приносить боротьба за свій народ. Єдиний спосіб забезпечити собі безсмертя – це здобути собі таку безсмертну славу.

37. В період війни лише один тип соціального устрою може вважатися правильним – військова демократія. Ми голосуємо зброєю і переможцем вважається той, хто просто залишиться живим. Ідея не збройного голосування в умовах, коли окупанти контролюють телебачення і пресу, коли повністю підконтрольна їм судова система знімає з виборів справді проукраїнських кандидатів – то дурна ідея, що веде лише до поразки. В час коли мова йде про саме виживання Української нації, коли питання ставиться: або ми, або вони, лише людина зі зброєю в руках і з гордістю у серці має право голосу.

38. Стадо цапів – то усього лише стадо цапів. Суспільна думка цапів – то порожній звук. Хто має палицю, той і спрямує стадо у потрібному йому напрямку. Не зважай на те, що думають про тебе цапи – вони все одно не вміють думати власні думки. Вони думають думки того, хто має владу. Якщо це жидо-кацапська влада – цапи повторюватимуть жидо-кацапську брехню. Якщо в Україні буде Українська влада – цапи промекають правдиві слова. Але вони все одно залишаться цапами, що не мають власної думки.

39. У мирний час, як і у час військовий, право голосу в Україні повинні мати лише Українці. Обирати вони мають серед свідомих Українців. Все чужорідне має бути прибрано з політичної арени. Кольорові чурки мають бути вигнані з України. Білі іноземці мають бути асимільовані. Жиди повинні бути знищені, не можна випускати їх за межі України. Історія дала нам Великий Урок: Гітлер, був дуже ліберальний з жидами, навіть дозволив їм виїхати за межі Німеччини і вивезти награбовані капітали. Це призвело до того, що жиди, за допомогою додаткових фінансових і людських ресурсів ще більше зміцнили свою владу над СССР, США і Великобританією, щоби потім, арійськими ж руками, нищити самих арійців. Більш пізнє створення на території Німеччини і Східної Европи трудових таборів, де тих жидів, що залишилися, німці намагалися перевиховати за допомогою трудотерапії, було слабким і недієвим засобом. Від підлості жидів лікує лише куля.

40. Ти повинен боротися проти розповсюдження брехливої інформації, що шкодить Українцям. Якщо телебачення належить чужородцям, не дозволяй такому телебаченню промивати мізки Українцям. Пошкоджуй кабелі, антени, підривай телевежі. Зроби все що зможеш. Якщо газетний кіоск не продає Української Націоналістичної преси – спали такий кіоск! Якщо книжковий магазин не продає Українських книжок – спали такий магазин!

41. Жиди думають, що правий той, у кого більше грошей. Насправді правий той, хто влучніше стріляє.

42. Маргінал – це той, хто не має сили. Хто має силу – той не є маргінал. Якщо ти вбив жида і не попався, то який же ти маргінал? Маргіналом є дохлий жид. А ти є сильний!

43. Є чужородець – є проблема. Вбили чужородця – немає проблеми.

44. Ніколи не свідчи проти Українця на користь чужородця.

45. Завжди свідчи проти чужородця на користь Українця.

46. Слова без дії не дуже велике досягнення. Не вір словам за якими не стоїть конкретної справи.

47. Як у ХХІ столітті відрізнити Справжнього Українського Націоналіста від жидо-кацапської підробки? Справжній Націоналіст ненавидить жидівські псевдорегілії. Він ніколи не стане молитися Ягве (Саваоту) та сину його від жидівки Маріям – Ісусу. Якщо ж хтось каже, ніби Український Націоналізм пов’язаний з християнством (себто з юдаїзмом), знай – це жидо-кацапська підробка.

48. Як ще відрізнити Справжнього Українського Націоналіста від жидо-кацапської підробки? Справжній Націоналіст знає, що у боротьбі проти окупантів (жидів, кацапів, кольорових чурок) не може бути занадто радикальних засобів. Можуть бути хіба що занадто м’які засоби. Той хто каже, що окупантів потрібно вбивати є Справжнім Націоналістом.

49. Хто голосніше за всіх називає Справжніх Українських Націоналістів провокаторами? Жидо-кацапські підробки, вони ж псевдонаціоналісти.

50. „Толєрантний” – це синонім слова „педераст”. „Паліткарєктний” – це синонім слова „наркоман”. Ти хочеш бути „толєрантним і паліткарєктним”?

51. Чи правда, що і серед жидів зустрічаються порядні люди? Правда: приблизно один на десять тисяч. І поки ви будете вишукувати серед кожних десяти тисяч одного порядного – інші дев’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто дев’ять знищать і вас, і вашу родину, і вашу націю. Тому не займайтеся дурнею, знищуйте всіх жидів без розбору. Звісно якщо ви нормальний і здоровий інтелектуал, а не якийсь „талєрантний і паліткарєктний” дегенерат.

52. Як мають чинити Українці з найбільшими паразитами на світі: попами, рабинами, муедзинами? Ці паскудні творіння не лише насаджують в нашій країні культ чужинських богів, вони намагаються перетворити наших дітей на ідіотів, що вірять у всілякі нісенітниці, з тим, щоби потім маніпулювати ними і безкарно грабувати їх. А як ви вчиняєте з іншими паразитами: тарганами і щурами? Звісно, що вбиваєте. Ось вам і відповідь. Майно вбитих паразитів, безперечно, має бути конфіскованим і використаним на користь Націоналістичного Руху.

53. Руйнуйте і паліть церкви і синагоги, бо то є розплідники жидівської зарази. Не забувайте і про мусульманські мечеті, бо іслам не кращий за юдаїзм та християнство. Безжально знищуйте служителів цих паскудних семітських культів, бо вони найлютіші вороги Білої Раси.

54. Кожен Українець повинен прочитати цей Порадник. Розповсюджуйте його поміж Українців усіма доступними засобами. Знайомте з ним і старих і малих. І жінок і чоловіків. І тих, що мешкають в Україні і тих, що мешкають за кордоном.

55. Улюблена жидівська гра – це „вибір без вибору”. Дурна гра, вигадана жидами для нерозумних людей. Або ви станете християнином і „увіруєте” в богообраність жидівського народу, або ви маєте стати аморальним типом: педерастом і наркоманом. Такий вибір пропонують вам. Але є третій шлях. Знищити жидів і любих їхньому серцю наркоманів, педерастів і християн. Приклад другий: або ви визнаєте себе рабом-гоєм якому заборонено мати власну думку, або вас знищать, як „антісєміта”. Такий вибір пропонують вам. Але знову є третій шлях. Знищити жидів і шабес-гоїв, які пропонують вам такий вибір.

56. Коли не вистачає сили м’язів – використовуй силу зброї.

57. Якщо ти не маєш сили знищити окупантів – то вони знищать тебе.

58. Немає сенсу сіяти і жати, для того щоб жидів паскудних годувати. Бери у руки ніж та револьвер – вбивай, грабуй жидівську наволоч тепер!

59. Не соромся розпалювати ворожнечу між чужородцями. Нехай вони вбивають один одного, втрачаючи у цій боротьбі свої сили. А ти доб’єш заслаблого переможця!

60. Наближай до себе Українців. Оточуй себе Українцями. Лише серед Своїх ти зможеш у повній мірі насолоджуватися життям.

61. Не підпускай до себе чужинців, бо вони зрадливі. Чужинці – це ніж у твоїй спині!

62. Молодому чоловікові, що прагне присвятити своє життя Українській Національній Революції буде корисним освоїти професію токаря – бо тоді він зможе виготовляти зброю в кустарних умовах, лікаря – бо тоді він зможе професійно вбивати ворогів і лікувати поранених друзів, інженера-електронника – бо тоді він зможе краще використовувати у своїй діяльності технічні засоби, хеміка – бо то навчить його виготовляти вибухові і наркотичні речовини. Також молодому чоловіку треба буде серйозно зайнятися боксом або боротьбою, бо це зміцнить його тіло і загартує характер, а також навчить професійно битися без зброї (Українець має бути готовим до всього).

63. Порадник створений для Українців, чужородцям про нього знати не потрібно. Якщо ж чужородці дізнаються про нього, не турбуйся, скажеш цим дурням, що не поділяєш того що тут написано. Обдурити чужородця – це добре.

64. Жиди часто маскуються під представників інших народів. Але ми можемо вичислити жидів за їхніми словами. Якщо хтось переконує нас у необхідности виявити толерантність чи політкоректність до окупантів, якщо хтось проповідує християнство, „мирний спротив”, „ліберальні цінности” чи іншу безглузду галімат’ю – ми знаємо, що перед нами жид! Якщо хтось оперує так званими „науковими фактами”, що між представниками різних рас немає ніяких відмінностей, а ми бачимо на власні очі інше – тоді ми розуміємо, що перед нами брехливий жид. І ми повинні вбити цього жида!

65. Якщо взяти якого-небудь придуркуватого жида і прибити його до хреста, а потім почати поклонятися дохлому жиду, то як називатиметься така релігія? Сатанізм?

66. Для дурнів національність людини не має значення. Для розумних, національність має значення завжди !

Ярослав Оболонський

„Коли потрібно просто забити цвяшок в дошку – не треба для цього вигадувати нового суперпристрою, достатньо взяти старий добрий молоток і вбити гвіздок” – казав герой одного з кінофільмів. І він був тисячу разів правий!

Розглянемо кілька прикладів з життя киян. Перший приклад з мого власного досвіду. Одного разу якийсь недоумок поставив свій джип під моїми вікнами. В ночі на ньому спрацювала сигналізація. Вона гуділа 10, 20, 30 хвилин, але дебіл не поспішав її відключати, цілком можливо вікна його квартири виходили на інший бік будинку і виття сирени не заважало йому спати. Що було робити? Я зателефонував 02 і попросив їх встановити власника машини, зв’язатися з ним і припинити це неподобство. Мені пообіцяли це зробити. Після цього сирена вила ще годину. Я знову зателефонував. Цього разу не обійшлося без скандалу, але мусора пообіцяли вирішити це питання. Та знову не дотрималися слова. Коротше кажучи в ту ніч я не спав... Коли ж сигналізація на цьому автомобілі спрацювала і наступної ночі, я не став телефонувати до кінчених поліцаїв, метою життя яких є грабунок етнічних Українців і бажання вислужитися перед жидо-кацапськими окупантами, я знайшов ПРОСТЕ РІШЕННЯ – я взяв молоток, вийшов надвір і потрощив на джипі всі вікна. Вірите, після цього ублюдок ніколи вже не ставив своєї машини ні під моїми вікнами, ні під вікнами моїх сусідів – тепер машину він залишав лише на стоянці, що мала охорону.
Інший приклад з життя моїх знайомих. Колись у їхньому будинку поселилася циганська ватага, яка тут же почала торгувати наркотиками, влаштовувати нічні гульбани, та займатися іншими паскудними циганськими „справами”. Спочатку люди почали скаржитися поліцаям... Велика помилка! Поліцаї, які отримували хабарі від циганських наркоторгівців цілком і повністю стали на бік цих виродків. Тоді якісь добрі люди знайшли ПРОСТЕ РІШЕННЯ – якось у вечері вони виловили малолітнього циганського виродка і задушили його, а на труп поклали записку віддруковану на принтері, де попередили, що якщо чорнодупі не заберуться з цієї вулиці їх всіх прикінчать. Через два дні циган тут нестало.

Ще один приклад стосується так званого „ринку” на Шулявці, або як його називають самі кияни – нігерського гадючника. Протягом тривалого часу кияни скаржилися на цей наркотично-сутенерський притон у так звані „правоохоронні органи” (складне рішення). Однак зрозумівши безперспективність цього підходу знайшли ПРОСТЕ РІШЕННЯ: гадючник почали палити. Після 5 підпалу, коли разом з гадючником згорів шулявський міст і обгоріла станція метро „Шулявська” окупаційна влада нарешті заговорила про закриття цього „ринку”. Однак якщо його і на цей раз не закриють, не сумніваюся, знайдуться добрі люди, які підпалять гадючник і в шостий, і в сьомий, а якщо треба, то й в десятий, двадцятий і т.д. рази доки не доб’ються свого. І це буде правильно! Звісно, я хочу підкреслити, що прості рішення виявляються не такими вже й простими для генетичних рабів, для людиноподібного бидла. І знову звернуся до прикладів. В результаті фальсифікацій на виборах владу над Києвом захопила жидівська родина Чєрновєцкіх. Ці жиди прославилися тим, що носилися по Києву і Київській області на своїх майбахах і мерседесах з перевищенням швидкості у 2 (!) рази не звертаючи уваги ні на дорожні знаки, ні на світлофори, ні на пішохідні переходи (який же жид не любить швидкої їзди!). В результаті під колесами автомобілів Чєрновєцкіх загинуло вже кілька десятків осіб, в тому числі і малолітні "гойські" діти. Так ось, у цих дітей залишилися батьки. І ви думаєте що батьки помстилися за смерть своїх дітей? Як би не так! „Помста – це привілей людини”, - так казали древні і так воно є і нині. Але ж барани не мстяться за своїх зарізаних родичів!

Уявіть ситуацію: якби жид спеціально або випадково вбив дитину козака з війська Богдана Хмельницького або ж якого-небудь гайдамаки, щоб сталося з цим жидом? За відповіддю далеко ходити не треба, достатньо прочитати „Гайдамаків” Шевченка. Козак або гайдамака зарізав би не лише жида причетного до вбивства його дитини, він би вирізав всю родину цього жида, а може й усіх жидів в окрузі. Бо козак – це Людина з Гідністю, а ми пам’ятаємо, що „помста – це привілей людини, а не барана”. Хіба сьогодні, батькові вбитої Чєрновєцкіми дитини, було важко зробити обріз з мисливської рушниці, підійти до когось з Чєрновєцкіх під час одного з численних масових заходів на яких ті світяться і відправити виродка до могили? Ні, це простіше простого (адже стріляли і в американських президентів чия охорона значно краща ніж охорона Чєрновєцкіх). Простіше простого для людини, але не для худоби, якою є батьки загиблих дітей. Худоба не мститься за своїх. Худоба народжується для того, щоб бути зарізаною, або розчавленою під жидівськими колесами і більше ні для чого! Жалюгідне і безглузде життя в людиноподібної худоби... Так само як і смерть.

Ярослав Оболонський

У Другій світовій війні Сталін застосував зброю, існування якої виходило за межі уявлень і нацистів, і оунівців. Ця зброя – глибоко вкорінена агентура. Німці й українці донині так і не зрозуміли, що з ними відбулося. Настав час для широкої просвітницької кампанії щодо бандерівщини як спецоперації НКВД.

Головною подією 2014 року стало народження нового українського етносу, який яро бореться за своє існування і творить новий світ. Головною подією 2015 року має стати перетворення цього ще аморфного «етносу однорангових мереж» на вертикально-структуровану націю, адже тільки нація спроможна заснувати Українську державу.

Для досягнення цієї життєво важливої мети потрібна чітка націотворча ідеологія, тобто передовий світогляд, пристосований до практичного застосування.

Продуктивну ідеологію можна створити тільки на твердому фундаменті істини, якою б незвичною вона не була для масового сприйняття. Натомість творення нації і держави на піску ілюзій, а ще гірше – на отруті ворожої брехні, рано чи пізно призведе до руйнування побудованого національного дому і нової катастрофи.

Війна за минуле

Те, що відбулося у першій половині XX століття, має пряме відношення до нашого сьогодення. Друга світова війна була передусім війною за український Гартленд. Про це не прийнято говорити, а проте саме тут були найзапекліші бої і саме тут воюючі сторони зазнали понад 90% людських втрат.

У результаті війни Україна втратила 14 мільйонів населення і опинилася під владою сталінського СРСР та його всепроймаючої пропаганди. Відтак історію цієї війни ми знаємо в надзвичайно спотвореному вигляді.

Після проголошення Україною державної незалежності правда почала поступово, надзвичайно повільно і важко пробиватися на поверхню. Але тут виявилося, що реальна історія захована під багатьма шарами докорінного перевертання істини, і що ворог України досі тримає глибоко ешелоновану оборону.

Першою лінією оборони було твердження радянської пропаганди було те, що Україна повністю підтримала СРСР у справедливій війні проти «німецько-фашистських загарбників» під керівництвом суворого, але мудрого Сталіна.

Коли виявилося, що не всі українці були на стороні Москви, ворог відступив до другої лінії оборони: так, не всі, але це була невеличка кількість злобних «запроданців», фанатичних «буржуазних націоналістів».

Третя лінія: «запроданців» було багато – ціла Українська Повстанська Армія! Але це не запроданці, а патріоти, які воювали на два фронти – проти Гітлера і проти Сталіна. Головною силою, яка організувала опір, була Організація Українських Націоналістів (ОУН) під проводом героїчного і незламного Степана Бандери.

– Нарешті відкрилася правда! Ура!

Рано радіємо, друзі, адже це ще одна наперед підготовлена позиція, на яку організовано відійшов ворог України і донині докладає системних зусиль для збереження цієї лінії оборони. Міф про Степана Бандеру – це московський міф. Він потрібен Москві для маніпулювання українцями, нацьковування одних на других і гарантованого блокування українського державотворення.

Московський міф про Бандеру

Нинішня війна з Росією – переконливе цьому підтвердження. Без міфу про Бандеру Москва не змогла б розв’язати нинішню інформаційну війну. Понад те: руйнівна діяльність бандерівців є головним козирем Москви проти українського націоналізму, а бандерівські писання – предметом для аргументованої критики, яка цементує ворожу пропаганду. Москва представляє бандерівщину як український націоналізм.

– Якщо історія Бандери неправдива, то в чому тоді правда?!

Правда в тому, що у Другій світовій війні український народ, представлений Організацією Українських Націоналістів під керівництвом полковника Євгена Коновальця, а після його смерті – полковника Андрія Мельника, був союзником Третього Райху.

Правда в тому, що українсько-німецький союз був смертельною загрозою для Москви, відтак Сталін доклав шалених зусиль для його руйнування. Головною зброєю комуністичної влади у всі часи була не регулярна армія, а спецслужби, глибоко укорінена агентура, терор і партійно-релігійна пропаганда з її супернахабною, диявольською брехнею (див.: Третя війна з Росією: 6 таємних інструментів сталінізму).

Правда в тому, що бандерівська організація була створена на початку 1940 року агентом НКВД Ріхардом Яри. Новостворена організація взяла назву ОУН, дописавши до неї в дужках маленьку букву «р» – революційна, і наполягала, що саме це і є справжня ОУН. Свою діяльність бандерівці розпочали з терору проти ОУН, її керівників та активістів (див.: Проект Бандера).

– Зате бандерівці створили УПА! Ось Вікіпедія! «УПА – озброєне крило Організації українських націоналістів. Розпочала свою діяльність з весни 1943».

А ось тут починається найцікавіше.

Коли і ким була заснована УПА

УПА почала формуватися ще з осені 1940 року на Волині під керівництвом Василя Боровця на псевдо «Тарас Бульба» за наказом Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького. Офіційне заснування УПА відбулося 22 червня 1941 року, тобто в перший день німецько-радянської війни. УПА з самого початку воювала проти частин Червоної армії, які опинилися в тилу німецьких військ і тероризували місцеве населення.

УПА була проявом традиційної української військової і громадської самоорганізації, все робилося добровільно, тому швидко і бадьоро. Сучасним прикладом такої самоорганізації є добровольчі батальйони і волонтерський рух.

Гострою проблемою УПА була нестача керівних кадрів. Тарас Бульба-Боровець звернувся за допомогою до ОУН. Співпраця в цьому напрямку між УПА і ОУН почалася уже влітку 1941 року[1].

Сама ж ОУН під проводом Андрія Мельника приступила до створення своїх бойових груп з весни 1942 р. Це сталося після того, як сталінська агентура, серед якої головними були Мартін Борман і Еріх Кох, з кінця 1941 року розпочала дії проти ОУН і українського націоналістичного руху в цілому (22 лютого 1942 р. німці розстріляли Олену Телігу з її чоловіком і соратниками). Формальною підставою для антиукраїнських репресій була діяльність бандерівської організації, яка у вересні 1941 року на підпільній конференції під керівництвом Миколи Лебедя проголосила Німеччину ворогом і закликала готувати антинімецьке повстання (німці про це дізналися в кінці листопада 1941 року).

Ситуація загострювалася: «Навесні 1942 р. місцеве населення вчинило впертий опір спробі окупантів здійснити насильницький вивіз робочої сили до Німеччини, а карні акції Е. Коха відіграли роль детонатора народного гніву»[2]. Проти саботажу Коха рішуче виступив Альфред Розенберг, але не міг нічого вдіяти, бо Коха підтримував Борман.

Що стосується керівництва бандерівської організації, то воно з самого початку негативно ставилося до діяльності УПА, як і до всіх інших українських організацій. Після початку німецьких репресій бандерівці зайняли очікувальну позицію, і лише в лютому 1943 р. на своїй III конференції вирішили створити військовий штаб.

Свої бойові частини бандерівці вирішили назвати так само – Українська Повстанча Армія. Це було продовження практики паразитування на чужій славі. У 1940 році вони взяли собі ім’я «ОУН» і заборонили під загрозою смерті використовувати це ім’я членам ОУН. Це якби сьогодні якась фабрика почала випускати товари під брендом Adidas(р), а власників бренду Adidas звинуватила в порушенні авторських прав і почала судовий процес.

Те ж саме бандерівці зробили з присвоєнням імені УПА, адже воно було добре відоме на Волині та Поліссі, а місцеве населення прихильно ставилося до козаків Тараса Бульби-Боровця[3]. У спогадах рядових вояків бандерівських формувань є часті згадки про те, що загони ОУН(б) маскувались під УПА, щоб завоювати довіру місцевих жителів[4]. Це визнав навіть Микола Лебедь: «Команда УПА не протидіяла тому, коли німці і большевики, а частинно український народ зв’язував дії УПА з іменем Бульби»[5].

– Якщо бандерівці офіційно заснували свою УПА лише в 1943 році, тоді звідки дата про заснування УПА 14 жовтня 1942 року?

Ця дата була визначена бандерівцями заднім числом – у травні 1947 року[6]. «Щодо посилання істориків з середовища ОУН-УПА на деякі німецькі документи за жовтень-листопад 1942 р., де згадується існування “банд” на іменах Волині-Полісся, то там під згаданою назвою діяли загони і групи Боровця-Бульби та червоних партизанів, частково мельниківців. І це зовсім не стосується бандерівців, які у той час були фактично непомітні як збройна била. Якщо ж вважати жовтень 1942 р. днем постання УПА, то це може бути щонайбільше УПА Боровця-Бульби, хоч вона, як відомо, виникла раніше» – зауважує історик Анатолій Кентій.

І тут же пояснює причину цієї фальсифікації: «Поява ж згаданої вище постанови УГВР у жовтні 1947 р. була обумовлена, на нашу думку, політичними мотивами, потребою ще раз наголосити, що бандерівська ОУН піднялась на збройну боротьбу проти німецьких окупантів ще до того, як в листопаді 1942 р. висадка західних союзників у Північній Африці і оточення 6-ї німецької армії під Сталінградом створили передумови для корінного повороту в ході Другої світової війни на користь Об’єднаних Націй»[7].

Як і коли бандерівці перехопили управління УПА

«Хоч бандерівці в цілому ставились до УПА як до небажаного конкурента, то місцеві низові їхні клітини були в акції братами, і тут переходили партизанський вишкіл» – писав у 1947 році Олег Штуль (Жданович, Шуліка)[8]. Він брав активну участь у створенні партизанських загонів на Волині, був представником Голови ОУН Андрія Мельника при штабі УПА «Поліська Січ».

Міжусобиці серед українців різного політичного спрямування були створені бандерівським керівництвом, де на той час головну роль відігравав Микола Лебедь. Він належав до ядра засновників бандерівської організації, до якого також увійшли Ріхард Яри, Степан Бандера, Роман Шухевич і Ярослав Стецько.

Микола Лебедь (псевдо – Рубан) був у бандерівців керівником Служби безпеки, що її було таємно створено під час заснування організації у квітні 1940 року. Початковим завданням СБ була ліквідація керівництва ОУН.

Лебедь не був військовим, а тому керував бойовими підрозділами організації за допомогою методів і структур СБ. З липня 1943 року Лебедь розпочав процес «об’єднання УПА». Він полягав у тому, що бандерівці віроломно оточували загони УПА, роззброювали і вимагали їх підпорядкуватися бандерівському проводу. Тих, хто не погоджувався, убивали. Командирів загонів, які погоджувалися, зазвичай також убивали – пізніше і таємно. Така підступність їм вдавалася тому, що повстанці вважали неприпустимим вбивати своїх, а тому не боронилися.

Роззброєні сотні УПА «розформовуються і втілюються в різні бандерівські частини під поліційним доглядом СБ, як непевні. Старшини дістають кожен свого “ангела” з СБ, з путом у кишені, а організаційні провідники ОУН, як “ворожий елемент” переважно ліквідуються. У всьому терені починається полювання за членами ОУН, і їх втілюють в УПА під нагляд СБ, а всіх видніших скритовбивчо ліквідують. На одній Дубенщині вбито понад 30 активних членів ОУН, або подушено путом» – розповідає Олег Штуль-Жданович.

«Очевидно й ясно, що ні бійці, ані старшини УПА нічого спільного з цими вбивствами не мали. Вони про них не знали навіть. Робили це виключно члени СБ за інструкціями Лебедя. Та й той чи інший хлопець із СБ не знав, що він робить. Жертву висліджувала місцева сітка, не знаючи, для якої цілі. Думаючи – от так, для інформації. Тоді спроваджувалось відділ СБ, який особисто жертви не знав, і йому доручалось “ліквідувати німецького (або совєтського) агента, який має доказані великі злочини”. Коли хтось із бійців або старшин УПА відважувався протестувати проти таких метод визвольної боротьби, то й на нього приходило путо СБ. В цьому значенні Рубан був найвищим держимордою УПА — ніколи не будучи її командувачем і взагалі не будучи військовим, ані не бувши в жодних боях, як і сьогодні»[9].

18 серпня 1943 року на Костопільщині бандерівці віроломно оточили Людвипольську сотню УПА, в якій на той час перебував отаман Тарас Бульба. «Бульба дав наказ не стріляти, а відступати розсіяно, подавши пункти збірки. І хоч бандерівців було шість на одного, майже нікого не “взято в полон”, лише згодом переловлено трьох старших полковників (учасників визвольних змагань 1917–1921 рр.) і дружину Бульби. Її завезли в вище згаданий Стидень і по двох тижнях нелюдських тортур (вимагали сказати, де Бульба, де його зброя і які його плани), СБ її на наказ Енея замордувала.

Ми знаємо, що й на ці факти бандерівці відповідатимуть потоками лайки на «мельниківських опортуністів» та цілими тирадами на честь УПА, повними фальшивого патосу й закидів, що ми, мовляв, плямуємо честь борців. Тому ми ще зайвий раз підкреслюємо: у всіх цих ганебних подіях не винні ані героїчні бійці УПА, які вже в той час на 60% не були бандерівцями, а мобілізованими, ідейними вояками України, ані рядовики-виконавці СБ. Винен Лебедь-Рубан і його партійна, злочинна кліка, що в явному божевіллі проливала братню кров, вела на загибель усю збройну боротьбу та готувала політичну катастрофу»[10].

Ось як згадує про ті події Тарас Бульба-Боровець: «На кожному кроці нас завзято переслідували “свої”. Вони добре знали всі наші партизанські шляхи, як місцеві люди. Наші люди опинилися в дурному положенні: їм наказом заборонено проливати братню кров, а ті “брати” на кожному кроці відкривають по них вогонь та провокують різними негідними способами. Слабші одиниці почали розчаровуватися, побачивши безперспективну ситуацію...

Мені почали сильно докоряти деякі наші молодші товариші, що наше рішення не поборювати збройною рукою диверсії Лебедя було абсолютно помилкове. Як армія, ми не мали права допустити до всього того, що діється в Україні. Допускати до того, щоб кожна політична партія організовувала свою партійну армію — це національний злочин.

Всі політичні, військові та економічні акти монопартії Бандери-Лебедя можна би вважати звичайною помилкою, якби тут не малося до діла з такими явними злочинами:

– Послідовна, систематична і настирлива диверсія, скерована на розкол і хаотизацію українського національного, державно-творчого і соціяльного життя (Розкол ОУН, впертий саботаж державно-творчих починань всього національно-свідомого українства, розкол УПА і саботаж військово-революційних плянів та операцій),

– Повне порушення і заперечення встановлених норм людяності та загально-людської етики і моралі, що рівнозначне з бандитизмом,

– Свідома чи несвідома допомога найлютішому ворогові України — світовому комунізмові та московському імперіялізмові. Ця допомога рівнозначна з ворожою агентурою серед української нації та її визвольного руху»[11].

Повторимо, що «об’єднання УПА», здійснюване бандерівцями, полягало в тому, що загони роззброювалися і розформовувалися, незгодні одразу ж знищувалися, а лідери загонів УПА, навіть якщо вони погоджувалися підпорядкуватися бандерівському проводу, знищувалися таємно як ненадійні елементи. Так відбувалося знищення військової еліти УПА.

Після того, як бандерівці взяли під контроль більшу частину УПА, вони розпочали внутрішні «чистки», тобто ліквідацію тих, хто їм не подобався. «Ця система надзору й система ліквідування жертв лише на підставі рішення самого СБ – без усякого суду – була ганебна й жахлива, але, даючи в цілому катастрофічні наслідки, давала бандерівцям почуття повної влади. Вони загнали опозицію під землю. Ніхто відкрито не відважувався висловлювати жодної критики. І виконність в УПА була абсолютна. Найдурнішний і найжахливіший наказ був виконуваний.

Прийшов наказ знищити весь непевний елемент. Отже, почалась гонитва за всіма, хто здавався тому або іншому станичному підозрілим. Прокурорами були бандерівські станичні, а не хто інший. Отже, ліквідація “ворогів” переводилась виключно за партійним ключем. Ясно, що в цю категорію потрапляли всі, хто не був прихильником бандерівщини. Станичний зладжував список “підозрілих” і передавав СБ. Нам доводилось перехоплювати й читати такі списки. Там ніколи не подавалось мотивів, не було сказано, чим саме людина підозріла. Коло деяких прізвищ стояли хрестики, а під сподом була примітка: “Позначені хрестиками — мусять бути зліквідовані”. І особисті вороги станичного гинули, як “вороги української визвольної справи”.

Та найжахливіша трагедія розігралась із полоненими з Червоної армії, яких тисячі жили й працювали по селах Волині. Багато з них були свідомими українцями, ще більше стали ними під час побуту тут. Очевидно, дехто був з переконання большевиком, але найбільше було таких, які ще могли стати в своїх симпатіях по один або другий бік. Це був надзвичайно вартісний для УПА елемент, бо військово вишколений. Їх треба було з’єднати собі, а тим самим — для української визвольної справи.

Для цього видумали бандерівці таку методу. Приходили вночі до хати, брали полоненого, виводили надвір і заявляли, що вони совєтські партизани й жадали, щоб ішов із ними, бо інакше застрілять. Хто в таких обставинах сказав би — не хочу?! Майже кожен погоджувався, маючи намір утікти згодом і т. д. Таких нищено. Врятувались лише ті, що, не злякавшись нічного нападу, відразу по мові орієнтувались, що це бандерівці й виголошували патріотичну промову — мовляв, вони проти большевиків і т. д. Це, очевидно, не свідчило про їхні переконання. Та й багато українців, бачивши таку «державницьку» поведінку бандерівців і утотожнюючи їх із УПА, ніяких симпатій і ніякого довір’я до успіху такої революції не мали і були готові кожної хвилини перейти до большевиків».

Не всі могли терпіти таке бандерівське безумство. Як пише дослідник ОУН Дмитро Вєдєнєєв, «доходило до справжніх боїв між відділами УПА і БСБ (боївками бандерівської служби безпеки – І.К.) Зокрема, серйозне зіткнення відбулося у січні 1945 р. у лісовому масиві Сарненського району Рівненської обл. з відчутними жертвами з обох сторін. З полонених есбістів повстанці 18 повісили, а решту розстріляли»[12].

Ліквідувавши в УПА критично мислячих людей, бандерівці позбавили її свободи творчості, а без неї неможливо перемагати. На полі бою завжди виграє той, хто перевершує противника в творчості.

Прикра правда полягає ще в тому, що майже всі опоненти лінії Лебедя ("або ігнорування, або придушення") протягом короткого часу були ліквідовані Службою безпеки, навіть ті, які відійшли від активної політичної діяльності.

Додатково: Юрій Винничук: До нарваного Бандери потягнулася молодь, до Мельника – інтелігенція.

Налаштування поляків проти УПА

Очищення України від польського населення було принциповою вимогою бандерівців. За словами Тараса Бульби-Боровця, 9 квітня 1943 р. розпочалися переговори між Головною командою УПА і ОУН-Бандери. Бандерівці вимагали: підкоритись ОУН-Бандери і беззастережно виконувати її розпорядження. Боровця пропонували залишити як фахового партизанського командира, але в УПА запровадити систему партійних комісарів та службу безпеки, провести негайну мобілізацію в ряди УПА, очистити всю повстанську територію від польського населення.

Цим диктаторським вимогам отаман дав таку відповідь: УПА не може належати якійсь партії, а повинна бути всенародною; повстанський зрив в Україні непотрібний, «бо завтра вся Україна буде окупована совєтською владою», «звільнити якусь територію від національних меншин може тільки суверенна держава шляхом обміну населення».

«Коли переговорами не вдалося поставити існуючу армію під накази та повний контроль своєї партії, М. Лебедь вибрав для цього іншу дорогу. ... видав наказ від 15.3.1943 року перейменувати всі свої партійні боївки — “Військові Відділи ОУН” — на “Українську Повстанську Армію”. Організував свій окремий головний штаб і зразу розпочав здійснювати вищезгадану програму, відкинуту Головною Командою УПА. Таким чином, в березні 1943 року “революційним порядком” зробилося дві “УПА”, точно так, як це вже було в 1940 р., коли на арені появилося “революційним порядком” дві ОУН. Група Лебедя-Бандери знову присвоїла собі назву, організаційну структуру та всі статути іншої організації і почала її іменем та своїми силами поспішно здійснювати свою політичну програму.

Командиром нової армії М. Лебедь призначував по черзі кількох членів своєї партії, які не мали регулярно-військової чи партизанської кваліфікації. Через деякий час на цю посаду був призначений член верховного проводу партії, поручник Роман Шухевич, який почав підписувати всі акти псевдонімом — Тарас Чупринка. Трохи пізніше йому присвоїли ранг генерала.

На начальника штабу був під загрозою терору мобілізований комендант поліційної школи в Рівному, демократ, колишній офіцер Армії УНР, підполковник кавалерії Л. Ступницький, який підписував всі документи псевдонімом “полковник Гончаренко”. Разом з підполковником Ступницьким був насильно забраний в ліс його малолітній син, як закладник. За кожним їх кроком слідкували партійні агенти і змушували здійснювати всі нові військові плани М. Лебедя. Підполковник Ступницький виконував ці обов’язки як штаб-спеціяліст і під кінець загинув у таємничих обставинах».

Тут варто перервати цитату і зауважити, що для бандерівщини властива відверта ворожість до інтелекту і свободи думки. З самого початку вони організували «полювання на старих полковників», в ході якого убили багатьох українських інтелектуалів, зокрема підполковника Миколу Сціборського (автора «Націократії», проекту Конституції України і «Білої книги ОУН») і Омеляна Сеника, який мав очолити уряд Української держави, дружньої до Третього Райху. Бандерівці не мали своїх кадрів для планування армійських операцій, а поручник (молодший офіцер) Роман Шухевич мав лише досвід планування замахів, підпільної роботи і виконання функції «політичного вихователя» (заступника командира) в батальйоні «Нахтігаль». Тому виконувати роботу начальника штабу примусили підполковника УНР Леоніда Ступницького, а його сина Юрія взяли в заложники.

«На все польське населення Західної України в березні 1943 року винесено колективний вирок смерті й наказано до тла випалювати всі оселі польських селян. Оголошено масову примусову мобілізацію людей в армію. Проголошено так званий “третій етап” національної революції і загальне повстання України проти німців. Спровоковано на “революцію” майже всю українську поліцію, яка частково втекла до лісу, а її більша частина була розстріляна німцями або вивезена до кацетів. На місце української поліції німці привезли різних чужинців, головним чином росіян та поляків, які дуже радо гасили “революцію” Лебедя кулеметами та віхтями. Створився пекельний хаос на нашій землі»[13].

Бандерівці призвели до катастрофи у стосунках з польським населенням. Зрозуміло, що польські колоністи на українській землі не були українськими патріотами, проте сільське населення, прив’язане до землі, поводилося лояльно. «Не бракувало з польського боку ані провокацій, ані злочинів. Але на це треба було відповісти судом і карою на винних. Але те, що на цьому відтинку діялося 1943 року, не дасться вкласти в жодні рамки. Не вважаємо за відповідне, з різних причин, тепер уже подавати тут деталі цієї справи. Скажемо тільки, що вся рубанівська акція на цьому відтинку поставила польську меншість проти нас. Це дало страшні втрати на міжнародному форумі. Для української визвольної боротьби це відкрило ще один фронт, та, пхнувши поляків в обійми і німців, і большевиків, непотрібно зміцнило й ці два фронти, і так надто сильні.

Всі вище згадані промахи не могли не відбитись на настроях населення. Український селянин бачить глибше, як бандерівські “політики”. І йому швидко ставало ясно, що такі “політики” такої війни виграти не можуть. Він, очевидно, не виступав проти УПА – не лише тому, що розумів зміст і потребу збройної боротьби. Але й тому, що там були і його брати й сини. Але він тратив віру в ту боротьбу, бачивши жахливе безголов’я.

Бандерівський провід на хвилях розбурханої стихії мчав у провалля. Німці були настільки тупі й дурні, як і бандерівський провід. Вони теж гналися в провалля, ще роздуваючи своїми безглуздими й жорстокими репресіями пожар всенародного гніву»[14].

І ось тут ми приходимо до найважливішого.

Тінь пацюка

– Ну, як він?

– У нього напад, просив не турбувати.

– Безумство?

– Так.

(«Убити дракона», 1988).

Коли поведінка якихось діячів видається «безумною» або «наївною», то це дуже серйозна причина приглянутися до суті явища та його прихованих рушіїв. Сучасним українцям ці фокуси добре відомі: «безумна» здача Криму, «випадковий» Ілловайський котел, «наївна» здача Донецька, «помилкові» держзакупівлі за удвічі завищеними цінами, а також такі «дрібниці», як спекулятивні ціни на легальні зброю та набої, обвал гривні, «я президент миру», «мир буде за тиждень», «нам до миру ще далеко» та інша маячня. Зазвичай усе це пояснюється після ознайомлення з динамікою приватних банківських рахунків.

Діяльність бандерівців під гаслом «Все й одразу!» нинішня пропаганда пояснює молодечим максималізмом, а «тупість і дурість» німців – тим, що фюрер у них був «біснуватий». Якщо почитати сучасну версію історії людства, то виникає стійке враження, що там майже усі були «чокнуті».

Насправді усі ці «безумства» або є наслідком історичних фальсифікацій, або мають цілком раціональні причини. У даному випадку йдеться про факти Другої світової війни, які вже тоді викликали у сучасників серйозні підозри, а через півстоліття отримали переконливі підтвердження. Судіть самі.

Чільний член «фашистської» ОУН і старшина батальйону «Роланд» (у складі полку спеціального призначення Абверу «Бранденбург-800») Ріхард Яри визнаний жертвою нацизму (на території окупованої Червоною армією Австрії) , отримав компенсацію від держави і у розкошах (не маючи бізнесу і спадку) дожив до старості, а помер у 1969 року на 71 році життя.

«Наці №2» Мартін Борман закінчив життя на сталінській дачі у 1972 році у віці 72 роки, похований на Введенському кладовищі Москви. Справа Рудольфа Гесса, після усунення якого Борман отримав контроль над Гітлером, засекречена до 2045 року.

Кат України і українофоб Еріх Кох помер у 1986 році у добре захищеному санаторії у віці 90 років.

Кум Бандери, шеф бандерівської СБ Мирон Матвієйко здав націоналістичну мережу УПА, в 1958 році отримав квартиру в Києві і пенсію, помер у 1984 році в 70-річному віці.

Правда, дивно? А може Сталін також був «чокнутий»?

Навпаки. Просто у Другій світовій війні він застосував зброю, існування якої виходило за межі уявлень і нацистів, і оунівців.

Ця зброя – глибоко вкорінена агентура. Німці й українці донині так і не зрозуміли, що з ними відбулося. Суцільний «туман» і «безумство». Гітлер перед самоліквідацією передав владу Борману, вважаючи його своїм найвірнішим другом.

Бандерівці, Борман і Кох доповнювали один одного своїм «безумством» і виправдовували підривну діяльність один одного. Так, підготовка бандерівцями антинімецького повстання восени 1941 року дозволила Коху обґрунтувати репресії проти українських націоналістів, а це, у свою чергу, виправдовувало антинімецьке налаштування бандерівців у боротьбі з ОУН – союзником Третього Райху. Канцелярія Бормана, здійснюючи тихий саботаж, виробляла тонни настанов, інструкцій та розпоряджень і розсилала усю цю макулатуру на фронт, відволікаючи вояків від своїх справ. Борман ініціював знищення євреїв, а Лебедь – знищення поляків. Усі разом виконували директиву Сталіна: «всюди викликати нестерпний стан».

Для чого ворушити давню історію?

Для того, що операція Бандера перебуває в активному стані. Москва її віртуозно використовує для розділення України і консолідації РФ. Після Майдану для посилення «бандерівського міфу» московська спецпропаганда створила ще страшніший міф про «Правий Сектор», адже його ідеологією вважається та ж сама бандерівщина. Тобто ПС подається як «особливо жахлива бандерівщина».

Називаючи себе бандерівцями (серйозно чи жартома) українці допомагають Москві тримати населення РФ у стані «обложеної фортеці». Схема кремлівської спецпропаганди проста:

1) злочини бандерівців (реальні і вигадані) описані й задокументовані, на цю тему є багато історичної літератури – серйозної і популярної;

2) українці (принаймні, значна частина) гордо вважають себе бандерівцями, пишуть про це, говорять між собою, дають інтерв’ю (пропаганда переконує, що вони це роблять свідомо);

3) отже, сучасні українці поголовно є екстремістами, злочинцями, нелюдами і зрадниками, а тому з ними треба воювати.

У результаті українці несвідомо допомагають Кремлю в його інформаційній війні проти України, народів РФ і цілого світу. Ситуація ускладнюється тим, що Путін є фахівцем зі спецоперацій.

Застосування інформаційної зброї є основним компонентом сучасної війни. Московська інформаційна агресія проти України основана на спецоперації «Проект Бандера». Викриття цієї спецоперації неминуче зруйнує всю московську інформаційну політику – зовнішню і внутрішню.

Що робити?

І пізнаєте істину, і істина визволить вас (Іван 8.32)

Інформаційна зброя існує тільки в атакуючому варіанті. Тож якщо захищатися і виправдовуватися «ми не бандерівці», то це тільки погіршує ситуацію, адже увага все одно концентрується саме на бандерівщині. Якщо ж підігрувати ворогу і стверджувати «ми бандерівці» (як це зараз масово відбувається), то це погіршує ситуацію ще більше, бо відбувається посилення ворожої пропаганди (населення РФ не розуміє нашої іронії).

Як Україні застосувати атакуючу інформаційну зброю? У даній ситуації гасло «Наша зброя правда» – це вже не пафосні слова, а ключ до перемоги.

Продовження: Трансформагенти, або Корисні ідіоти – головний інструмент гібридної війни

[1] Шуляк О. В ім’я правди (до історії повстанчого руху в Україні). – Роттердам, 1947. – С.12.

[2] Кентій А. Українська повстанська армія в 1942-1943 рр. – К., 1999. – С. 37.

[3] Кентій А. Українська повстанська армія в 1942-1943 рр. – К., 1999. – С. 36.

[4] Скорупський М. Туди, де бій за волю (Спогади курінного УПА). – Київ, 1992. – С. 81–82.

[5] Лебедь М. Українська повстанська армія, її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну державу (репринтне видання). – Дрогобич, 1993. – С. 75.

[6] Постанова УГВР від 30 травня 1947 р. про визнання 14 жовтня 1942 р. днем створення УПА та про встановлення цього дня святковим.

[7] Кентій А. Українська повстанська армія в 1942-1943 рр. – К., 1999. – С. 11.

[8] Шуляк О. В ім’я правди (до історії повстанчого руху в Україні). – Роттердам, 1947. – С. 16.

[9] Шуляк О. В ім’я правди (до історії повстанчого руху в Україні). – Роттердам, 1947. – С. 26.

[10] Шуляк О. В ім’я правди (до історії повстанчого руху в Україні). – Роттердам, 1947. – С. 28.

[11] Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади. – Канада, Вінніпег: Накладом Товариства «Волинь». – 1981.

[12] Вєдєнєєв Д., Биструхін Г. Меч і тризуб. Нотатки до історії Служби безпеки організації українських націоналістів. Київ, 1998.

[13] Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави.

[14] Шуляк О. В ім’я правди (до історії повстанчого руху в Україні). – Роттердам, 1947. – С. 31.

Джерело : https://www.ar25.org/node/29542

Твердження комуністичної пропаганди про те, що ОУН була спеціально зруйнована німецьким спецслужбами, безпідставні. Правдою тут є тільки те, що агент НКВД Ріхард Яри для творення диверсійного «Проекту Бандера» використав «втемну» німецьку військову розвідку (Абвер). Головною метою цього проекту було руйнування політичного і військового союзу між Україною і Німеччиною.
Для цього потрібно було наочно продемонструвати німцям, що українці політично ненадійні, тож їх озброювати дуже небезпечно. Демонстрація «ненадійності українців» мала бути яскравою і переконливою.

Головним активом Яри для виконання цих завдань була довіра до нього з боку Абверу: саме за його підтримки Ріхард Яри сформував у Піщанах восени 1939 року ядро бандерівської організації.

Пізніше, знову скориставшися цією довірою, Яри переконав німецьку військову розвідку у березні–квітні 1941 р. створити батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» у складі полку спеціального призначення Абверу «Бранденбург-800». «Нахтігалем» командували з німецької сторони Ганс-Альбрехт Герцнер і професор Теодор Оберлендер, від бандерівців – Роман Шухевич. На чолі «Роланда» стояв колишній підстаршина УГА і капітан польської армії Євген Побігущий, а від бандерівців – вже згадуваний Ріхард Яри.

«Нахтігаль» комплектувався добровольцями тільки з числа бандерівців. Саме Яри проводив переговори з німцями і домігся згоди на створення обох формувань. Пізніше – 5 липня 1941 року – Голова Українського державного правління Ярослав Стецько присвоїв Ріхарду Яри за заслуги в організації Українських збройних сил звання полковника Українських Збройних сил[1]. Тобто, з подачі Яри і Стецька, ці два батальйони начебто представляли українську державність – і це також було частиною диверсійного плану НКВД, у чому ми незабаром переконаємось.

«Мельниківці засуджували рішення ОУН С. Бандери, керівництво якої на пропозицію німців дало згоду на створення згаданих батальйонів, не одержавши від німецьких чинників, як пише генерал-хорунжий М. Капустянський, "яких-небудь політичних або військових зобов'язань»[2]. Але бандерівцям і не потрібно було ніяких зобов’язань, оскільки вони самі орієнтувалися не на виконання союзницьких зобов’язань, а на те, щоб перехитрити німців і використати їх у власних цілях. Німці про це не знали, оскільки сприймали українських націоналістів як союзників, зацікавлених у спільній боротьбі проти Москви.

Що ж стосується Ріхарда Яри, який тоді фактично керував групою Бандери, то його цікавив сам факт офіційного створення українського військового формування. Навіщо? Це стало зрозуміло після визволення Львова.

Акт проголошення Української Держави
22 червня 1941 р. нападом збройних сил Німеччини на територію СРСР розпочалася німецько-радянська війна. «Як згадував колишній член підпілля ОУН С. Бандери Д. Куп'як, населення західних областей, хоч і сприйняло війну по-різному, але в переважній більшості сподівалося на "прихильне ставлення німців до самостійницьких змагань українського народу" і з радістю вітало "німців у перші дні війни, вважаючи їх природним союзником". За його словами, старше покоління оцінювало німців як "господарчий і дисциплінований народ, що шанує лад і порядок". Щодо молоді, то вона "вбачала у тій війні можливість виявити себе у боротьбі за великі ідеали, за волю свого народу". ... Всі антикомуністичні сили українства зустріли війну з радістю і щиро прагнули допомогти Німеччині у розгромі СРСР як оплоту світового комунізму, взяти активну участь у встановленні "нового ладу" у Європі та в усьому світі. ... Чекали від Німеччини відновлення української державності у формі Української Народної Республіки або ж Української Держави часів гетьмана Павла Скоропадського.

З першого дня війни, коли німецькі війська розпочали вторгнення на територію СРСР, всі українські націоналістичні сили в міру своїх можливостей намагалися всіляко сприяти наступові гітлерівців. Згідно з директивами своїх керівних центрів вони розгортали підривні дії в тилу радянських військ. Найбільш активно вели себе члени обох проводів ОУН»[3].

Водночас з німецькими військами на територію України вступив і сформований бандерівцями батальйон «Нахтігаль». «Увечері 29 червня 1941 р. його вояки увійшли до Львова, захопленого на той час німецькими військами». А вже наступного дня, 30 червня, бандерівці приголомшили всіх – і німців, і українців. Вони, абсолютно ні з ким не погоджуючи свої дії, провели у Львові «законодавчі збори західноукраїнських земель», ухвалили «Акт проголошення Української Держави» і створили свій уряд – «Українське державне правління». Збори відбулися за активної участі батальйону «Нахтігаль». Ключові посади в уряді зайняли бандерівці на чолі з 29-річним Ярославом Стецьком.

На «законодавчі збори» було зібрано від 60 до 100 осіб, збори не були представницькими, їх провели без елементарної процедури. Сам текст Акту був написаний безграмотно, на що звернули увагу різні дослідники. Як зауважив Іван Кедрин[4], автори «акту» не мали ні території, ні влади, ні народу, ні елементарних повноважень на таку акцію. «"Акт проголошення" був підготовлений і виконаний конспіративно однією партією..."». «Прикрим моментом», за словами Кедрина, є й фальшування навколо «пастирського листа» митрополита Андрея Шептицького від 1 липня 1941 р., в якому благословляється «Акт 30 червня». Кедрин вказує на те, що він сам особисто розмовляв з цього приводу з самим митрополитом, та що бандерівці, по суті, обдурили митрополита, вказавши про погодження акції з німецькими властями й іншими партіями «українського» (тобто націоналістичного) напрямку[5].

Бандерівцями відразу ж була розгорнута шалена діяльність, спрямована на організацію підтримки Акту на місцях і проголошення там бандерівської влади. «Одним з прикладів діяльності бандерівської ОУН у площині розбудови влади може бути наказ № 1 від 2 липня 1941 р. районного проводу в Бродах (Львівська область). У ньому, зокрема, повідомлялось, що "владу в краї перебрала Організація українських націоналістів (ОУН) під проводом Степана Бандери". У наказі наголошувалось, що всі громадяни міста і району мають "задержати лад і порядок". Висувалась вимога негайної здачі зброї. У випадку недодержання вищевикладеного винуватцям загрожувало притягнення до "революційного трибуналу" або ж смертна кара.

Не менш активно поводилися члени ОУН С. Бандери й на Станіславщині. Вони не тільки втручалися у справи створених до їх появи органів місцевого самоврядування, але й приступили до зведення рахунків зі своїми політичними противниками. Для цього, як згадує громадський діяч В. Яшан, створювались таємні суди. "Ті суди, - пише він, - відбувалися дуже тайно, але глухі вісті про них почали ширитись в другій половині серпня. Вироки видавали без переслухання і без відома обвинувачених, заочно за провини, які в їх розумінні були кари гідними. В тому числі вони засудили біля 450 осіб на кару смерті – очевидно нікого з них не переслухали, ані кому не доручували вироків". За словами згаданого автора, деякі з засуджених були врятовані німцями, бо шеф станіславського гестапо Крюгер сам "виарештував членів організації і тих суддів".

Через деякий час після вступу до Львова німецьких військ у місті та його околицях було опубліковано звернення крайового проводу ОУН на ЗУЗ "Громадянам української держави". У ньому крайовий провідник І. Климів ("Легенда") повідомляв, що провід ОУН С. Бандери призначив його начальним командантом Української національної революційної армії (УНРА), яка перебирає на себе оборону кордонів української держави перед зовнішнім ворогом та вестиме збройну боротьбу проти нього. У зверненні повідомлялось, що створюються центри українських військово-повітряних сил та панцерної зброї. Український легіон ("Нахтігаль") визнавався частиною Українського війська»[6].

Як бачимо, дії бандерівців були дуже рішучими і назовні виглядало так, що українці встановлюють свою владу, цілком ігноруючи владу німецьку. Більше того, вони формують свою армію, частиною якої є «Нахтігаль». Тобто цей бойовий підрозділ німецького полку «Бранденбург-800» вже підпорядковується не Вермахту, а організації Степана Бандери.

«Цей крок бандерівської ОУН не був у цілому сприйнятий іншими політичними проводами українства. Його піддавали критиці з різних боків (мельниківці, гетьманці, бульбівці тощо)[7]. А зміст і характер Акту від 30 червня 1941 р. і до цього часу викликає суперечки істориків. Наскільки виправданою була поведінка Революційного проводу ОУН, який так руба поставив питання про відновлення української державності, і чи були шанси для практичної реалізації цієї ідеї?»[8].

Авторитетний свідок тогочасних подій генерал-хорунжий В. Петрів зазначав: «Щодо виступу Бандери, то шкода, що він був переведений так несерйозно і був так скомпрометований». Бандерівець «Ікар» у листі до С. Бандери писав, що «тактика Стецька, Старуха, Ребета і товаришів штовхнула актив нашої Організації на шлях цілого ряду помилок, які в основному розминаються з цілями нашої Організації». На думку «Ікара», проголошення української держави – це «сміховарте державне будівництво», яке не може створити необхідний «моральний капітал». Бо чого варте проголошення української держави, запитує він, «коли на захист її не можемо поставити не то одного озброєного полку, але навіть потужної демонстрації.

Засуджували бандерівців за начебто нерозважливі дії, пов’язані із згаданим Актом, і мельниківці. Останні звинувачували своїх опонентів у тому, що вони передчасно втягнули організоване українство в конфлікт з німецькою владою, внаслідок чого наприкінці 1941 р. "в Галичині й на Волині пройшли масові арешти бандерівців і небандерівців, яких здеконспірувала хвороблива амбіція деяких "міністрів" - "проголосити" державу у Львові...".

Коли у Берліні довідались про Акт від 30 червня 1941 р., який здекларував появу нової держави у тилу німецьких військ, то там дії бандерівської ОУН розцінили як прояв недисциплінованості, політичної анархії. В інформаційно-довідкових матеріалах, котрі готувалися для А. Гітлера, у зв'язку з цим говорилося: "Всупереч німецьким планам у Львові створений західноукраїнський крайовий уряд. Українці, які брали участь у цій справі, мають бути заарештовані і відправлені до Берліну".

Однак, спочатку широких арештів не було. Зокрема, представник німецької окупаційної адміністрації, радник з українських справ полк. А. Бізанц (колишній старшина УГА), зустрівшись з Я. Стецьком, висловив йому невдоволення німецької сторони. При цьому він наголосив, що Акт від 30 червня 1941 р. є порушенням домовленостей, котрі існували між німцями і ОУН. Бізанц зажадав, щоб Я. Стецько негайно виїхав до Кракова, де мав бути С. Бандера, і спільно з ним обговорив ситуацію, що склалася.

Водночас нацисти страшенно обурились з приводу того, що Я. Стецько та його люди, обдуривши німецьку охорону, пробралися на радіостанцію м. Львова і звідти 1 липня 1941 р. передали в ефір повідомлення про Акт від 30 червня 1941 р. Цим кроком, на думку німців, представники бандерівської ОУН створили у місцевого населення враження, що окупаційна влада визнала чинним відновлення української держави.

На пропозицію представника розвідки відомого Е. Штольце було вирішено не вживати суворих заходів щодо винуватців "політичної анархії" у Львові, прихильників С. Бандери. Враховуючи їх співпрацю з абвером і не бажаючи підривати порядок і спокій у тиловій зоні, постановили обмежитися домашніми арештами непокірних» (там же).

Німці довго умовляли бандерівців відмовитися від безвідповідального Акту 30 червня 1941 р., але ті фанатично стояли на своєму. Це сильно дратувало німецьку сторону, проте вони терпляче сподівалися досягти порозуміння.

«Про німецьку політику щодо України в перші тижні війни свідчать "особливі інструкції з українського питання", датовані 11 липня 1941 р. У них, зокрема, підкреслювалося, що "територію України слід розглядати як життєвий простір дружнього нам народу". У зв'язку з цим заборонялися будь-які самовільні конфіскації, зверталася увага на те, щоб кожний військовослужбовець поважав релігійні вірування греко-православного і греко-католицького населення. Дозволялася організація під німецьким контролем української міліції, командирами підрозділів якої рекомендувалося призначати колишніх офіцерів австрійської і польської армій» (там же).

Заборонивши діяльність УДП на чолі з Я. Стецьком, німці дозволили створити у Львові для заступництва українських справ Раду сеньйорів, яку очолив К. Левицький. Наприкінці липня 1941 р. цей орган був перетворений в Українську національну раду, її головою став митрополит Андрей Шептицький. При УНРаді діяв Український крайовий комітет (УКК). На нього покладались завдання репрезентувати громадське життя українців перед німецькою адміністрацією. УКК займався виключно питаннями організації українства в національній, суспільній, господарській та культурній площинах» (там же).

Українські сили розуміли, що внутрішній розбрат ставить під загрозу союз з Німеччиною і веде до національної катастрофи. У листі митрополита Шептицького до Мельника, опублікованому в місцевій пресі від його імені, говорилось: «Шановний пане полковнику! Вся українська громадськість чекає, як на вкрай необхідну передумову вашої з Бандерою угоди, на припинення дуже шкідливих для української справи суперечок. Неможливо, щоб після більшовицького панування ОУН прийшла б до братозгубчої війни з усіма бідами, що її супроводжують...». Усвідомлюючи серйозність ситуації, вже 6 липня 1941 р. Андрій Мельник звернувся до С. Бандери з закликом дійти порозуміння і стати "під одним проводом". Однак усі зусилля не привели (і не могли привести) до бодай якогось примирення.

Умовляння зі сторони німців також нічого не дали. «Протягом липня-серпня 1941 р. в столиці рейху точилися безплідні дискусії С. Бандери і його однодумців з німецькими представниками з приводу чинності згаданого Акту від 30 червня 1941 р. Але вони не дали позитивних вислідів»[9].

Головною особою переговорів з німцями був Ріхард Яри – це й пояснює причину «безплідних дискусій». «У середині липня 1941 р. він разом з І. Равликом та групою членів ОУН виїхав до Варшави, на околицях якої у той час розташувались деякі органи штабу ОКВ Німеччини, зокрема абверу. Після бесід з німецькими чинниками Р. Яри заявив своїм супутникам: "...Українсько-німецька справа скінчена. Німці нас більше не потребують. Вони заявили, що не визнають самостійної України – на українських землях встановлять рейхскомісаріат. Наше співробітництво скінчилось"»[10].

Не важко здогадатися, що Яри насправді прагнув не порозуміння між обома сторонами переговорів, а навпаки – повного розриву і ворожнечі. Українській стороні він заявив про закінчене співробітництво тільки тому, що сам цього дуже хотів. Суть його заяви абсурдна, тому що війна тільки почалася і гітлерівці добре розуміли, що всі випробування ще попереду, тож українсько-німецьке співробітництво аж ніяк не могло скінчитись. А про ту брехню, яку Яри наговорив німцям, можна тільки здогадуватися.

Схоже на те, що саме тоді німці почали вважати Ріхарда Яри головною перешкодою до співпраці з українцями: «В інформації "Піка" (Північна похідна група ОУН) за 20-27 липня 1941 р. говорилося, що один із співробітників СД в Житомирі заявив бандерівцям, що "німецький уряд ніколи не буде говорити з рухом, в рядах якого є людина, як сот. Ярий"»[11]. Але це було, скоріше всього, інтуїтивне відчуття – переконливих доказів німці не мали.

Екстремальна позиція бандерівців викликала у гітлерівців серйозні сумніви щодо спроможності українців дати лад звільненій від більшовизму Україні. Бандерівці наполягали на чинності Акту від 30 червня і в кожному місті чи селі, визволеному німецькою армією, проголошували свою, бандерівську владу, продовжували терор проти ОУН і «полювання на старих полковників». Миротворчий «план А» Розенберга зазнавав несподіваного і незрозумілого для німців гальмування, тож вони перейшли до «плану Б» – вирішили взяти управління Україною у свої руки. «1 серпня 1941 р. територія Дрогобицької, Львівської, Станіславської (тепер Івано-Франківської) і Тернопільської (без північних районів) областей об'єднується у "дистрікт Галичина", який став складовою частиною Польського генерал-губернаторства. 20 серпня декретом фюрера утворюється рейхскомісаріат України, який очолив старий і непохитний нацист Е. Кох, гауляйтер Східної Прусії»[12].

Зауважимо, що голова окружної партійної організації Еріх Кох був «людиною Бормана», адже Мартін Борман вже з 1938 року керував кадровою політикою НСДАП і тримав гауляйтерів «у залізних рукавицях». 12 травня 1941 року він очолив партійну канцелярію, а 13 травня став секретарем Гітлера. Мартін Борман мав найбільший вплив на Гітлера і користувався його найбільшою довірою. З цього слідує, що Еріх Кох був призначений рейскомісаром України за протекції Мартіна Бормана і виконував його накази.

Не дивлячись на утворення рейхскомісаріату, далі тривала підготовка до реалізації стратегічного україно-німецького плану проголошення у Києві союзної Третьому Райху незалежної Української держави. По всій визволеній Україні діяли похідні групи ОУН, сформовані українцями за підтримки Німеччини. «Практична підготовка Похідних груп ОУН під проводом полк. А. Мельника розпочалася вже наприкінці квітня 1941 р. На основі теренової екзекутиви ОУН у Німеччині зусиллями сотника Боді та К. Мельника були розгорнуті спеціальні «вишкільні курси» в Берліні, Бремені, Гамбурзі, Бреслау. На території Німеччини, Чехії, Франції, а також на прикордонних із СРСР землях – Посянні, Підляшші, Холмщині – почали формуватися групи активних членів ОУН, готових рушити на Схід»[13]. Основна похідна група ОУН під керівництвом Омеляна Сеника мала дістатися Києва і проголосити державність України.

Терор проти своїх
Як уже зазначалося вище, Омелян Сеник мав бути головою українського уряду: на цю посаду його запропонував Андрій Мельник і ще у 1939 р. погодив його кандидатуру з німцями. Проект Конституції України в тому ж році написав Микола Сціборський. Бандерівці завдали по цим планам нищівний удар: 30 серпня Омелян Сеник і Микола Сціборський були вбиті. «30 серпня 1941 р. у Житомирі внаслідок теракту загинули члени проводу ОУН(М), ветерани та провідні теоретики руху О. Сеник та М. Сціборський. Однією з найбільш поширених версій вбивства є організація його СБ ОУН(Б). Лідери мельниківців слідували через місто до Києва, де планували провести переговори з командуванням німецької групи армій «Південь». Неподалік від штаб-квартири ОУН(М) по вул. Михайлівській до них стрімко наблизилася молода людина і пострілами з двох пістолетів «ТТ» ззаду холоднокровно розстріляла свої жертви, однак, втікаючи, була застрілена німецьким офіцером. При вбивці знайшли паспорт на ім’я уродженця Галичини Степана Козія (інколи подається – Кузія). Версія про причетність німців до теракту виглядає непереконливою: вбитим було влаштовано урочистий похорон за участю високих чинів СС, його ж вояки стояли у почесній варті біля домовини...

Є твердження, що смертний вирок ветеранам ОУН було винесено «чорним судом» за участю М.Лебедя. Так, принаймні, свідчив один з керівників СБ ОУН(Б) М.Матвієйко, який назвав і організатора теракту – М.Климишина. Бандерівці одразу ж після вбивства миттєво втекли із Житомира, «лишивши розкидані речі і харчі»[14].

Але навіть при цьому не припинялися спроби німців домовитися з бандерівцями. На початку вересня 1941 року Бандера, Яри, Стецько і Стахів знову зустрічаються з представниками німецьких спецслужб. Німці зажадали припинити політичну діяльність і відкласти вирішення питання про український уряд до закінчення війни. Бандерівці не погодились.

Остаточно союзницькі стосунки з німцями зіпсувала перша конференція бандерівської ОУН, що підпільно відбулася у середині вересня 1941 р. під керівництвом Миколи Лебедя. На ній Німеччина була проголошена ворогом нарівні з СРСР. Були визначені найближчі завдання: «1) пропагандистська діяльність по підготовці українського населення до активної боротьби з німецькими окупантами; 2) збір та складування зброї; 3) масове навчання членів ОУН військової справи»[15].

«Нацисти у середині вересня 1941 р. посадили під домашній арешт С. Бандеру і його найближчих соратників, а у 1942 р. ув'язнили їх до концтабору Заксенхаузен, де в спеціальному відділенні утримувалися й інші інтерновані політичні діячі з країн, окупованих Німеччиною»[16].

Попри непорозуміння з бандерівцями, українсько-німецька співпраця тривала. Так, «5 жовтня 1941 р. у Києві з дозволу нацистів була створена "Українська національна рада" (УНРада), до складу якої увійшли відомі діячі мельниківської ОУН М. Капустянський, Й. Бойдунник, О. Кандиба-Ольжич та інші прихильні до цього руху особи. Очолив УНРаду М. Величківський. У листі, адресованому Президією УНРади А. Розенбергу, говорилося, що завданням цього органу є співпраця українства з німецькою владою над розбудовою нового ладу в Україні. Проте ця співпраця продовжувалась менше двох місяців і 28 листопада 1941 р. за вказівкою Е. Коха "Українська національна рада" припинила свою діяльність»[17].

Чому райхскомісар Еріх Кох ліквідував українське самоврядування і розпочав репресії проти ОУН? Приводом стало те, що бандерівці, керовані Миколою Лебедем, у глибокому тилу німецької армії готували антинімецьке повстання – і саме в цей час гітлерівці про це дізналися. «25 листопада 1941 р. айнзацкоманда Ц/5, що дислокувалася в Києві, віддала усім постам поліції безпеки і СД, розташованим в Україні, наказ такого змісту: “Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Рейхскомісаріаті Україна, мета якого створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери мають бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники”»[18].

На перший погляд, німецькій окупаційній владі важко було розібратися, які націоналісти належать до ОУН (м), а які до ОУН (б). Тому репресії накрили весь український націоналістичний рух, чим було завдано нищівного удару по україно-німецькому союзу. Проте неадекватна жорсткість щодо України з боку Еріха Коха має переконливіше пояснення. Як пізніше з’ясувалося, Мартін Борман[19] і Еріх Кох[20] були таємними агентами Сталіна і здійснювали саботаж політики Третього Райху щодо України. В цьому їм несвідомо допомагали бандерівці і, тільки вже свідомо, червоні партизани, головним завданням яких були терор проти мирного населення і взаємне нацьковування німецької влади та місцевих націоналістів.

Кат України Еріх Кох

Маючи покровителем Мартіна Бормана (другу людину після Гітлера), Еріх Кох зруйнував усю східну політику Третього Рейху. Як відомо, він постійно конфліктував з райхсміністром східних окупованих територій Альфредом Розенбергом, генерал-фельдмаршалом Паулем фон Кляйстом, губернатором Дистрикту Галичина Отто Вехтером, генерал-комісаром Генерального округа Білорутенія Вільгельмом Кубе та іншими прихильниками співпраці з місцевими націоналістами.

Правління Коха в окупованій Україні відзначалося винятковою жорстокістю. Він вважав Україну не національним, а територіальним поняттям, з цієї причини вибрав столицею Райхскомісаріату України місто Рівне, а не Київ. Кох вважав українців «недолюдьми» і всіляко поширював ненависть між німцями та українцями.

«Відповіддю на букет запитань щодо цієї персони може стати книга австрійця Хуго Манфреда Беєра „Туз Москви у боротьбі розвідок”. У ній він стверджує, що Еріха Коха (щонайпізніше 1943 року) завербували радянські спецслужби. Таке ж переконання висловив Степан Мудрик (Мечник)»[22].

Проявом саботажу оборони Німеччини з боку Коха стало те, що 25 листопада 1944 року він очолив фольксштурм (народне ополчення) Східної Прусії. До нього Кох зарахував всіх чоловіків, у такий спосіб відмовляючи в поповненні Вермахту і Ваффен-СС. Тобто він начебто збирався захищати Східну Прусію власними силами, не визнаючи армійське і поліцейське начальство.

Після закінчення війни переховувався в Німеччині в англійській окупаційній зоні, обробляв садочок і навіть отримував державну допомогу. В 1949-му його вирахували британці, заарештували і видали полякам.

«Суд над нацистом розпочався тільки в 1958 році у Варшаві – Коха звинуватили у знищенні 400 тисяч поляків Східної Прусії, але не згадали про його злочини в Україні. Під час процесу нацист заявляв про симпатії до Радянського Союзу і ставив собі в заслугу протидію планам свого шефа Альфреда Розенберга.

В 1959-му Коха засудили до страти, однак не повісили, як інших високопоставлених нацистів, замінивши вирок на довічне ув'язнення. Решту життя він провів у комфортабельній камері польської тюрми Барчево – з телевізором, бібліотекою і свіжою західною пресою. Помер у листопаді 1986-го, у віці 90 років, так і не покараним за свої злочини в Україні. Уряди УРСР та СРСР нібито не вимагали його видачі або засудження»[23].

Тобто за свої видатні заслуги кат України Еріх Кох отримав персональний санаторій, де його обслуговували і охороняли до самої смерті. На думку дослідника російського антирадянського руху опору і РОА Володимира Батшева, військовий злочинець Еріх Кох був таємним радянським агентом і виконував директиви Сталіна щодо здійснення терору проти населення окупованої України.

А ось що написав Петро Кралюк — український філософ, письменник, публіцист, доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія»:

«Коли буваю в Рівному (а буваю там часто), то проходжуся біля будинку, де була резиденція «другого Сталіна» – так Коха називали партайґеносе по націонал-соціалістичній партії. І називали недаремно. Адже цей нацистський діяч відзначався винятковою жорстокістю. Хоча, так думається мені, в цьому іменуванні міг бути й інший, прихований сенс. Може, товариші по партії знали про «другого Сталіна» щось таке, чого не знаємо ми.

За трохи більш ніж два роки свого господарювання в Україні Кох встиг лишити кривавий слід. Для нього українці були унтерменші, яких треба просто знищувати... Не дивно, що коли в перші місяці німецької окупації в Україні українські діячі ладні були йти на співпрацю з німцями, сподіваючись на створення Української держави під протекторатом Німеччини, то після призначення Коха рейхкомісаром ці сподівання швидко зникли. Зрештою українські націоналісти взяли курс на збройну боротьбу проти німецьких окупантів.

Після падіння нацистської Німеччини Кох опинився в англійській зоні окупації. Відомо, що радянські спецслужби полювали за різного роду ворогами СРСР на теренах зон окупації своїх союзників. Однак, схоже, за Кохом ніхто не полював. Але у травні 1949 року його виявила британська розвідка. Наївні англійці передали ката України радянській адміністрації.

І тут почалися дива. Коха раптом радянська сторона передала Польщі, щоб там його судили «за злочини, які він скоїв як гауляйтер Східної Пруссії». Річ у тім, що частина Східної Пруссії відійшла до «народної Польщі». Але ж частина цієї землі відійшла також до СРСР (зараз це Калінінградська область Російської Федерації). Тобто з таким же успіхом гауляйтера Східної Пруссії можна було судити в Радянському Союзі. Але чомусь судили у Польщі.

Власне, до суду справа йшла довго – хоча з іншими нацистськими керівниками розбиралися миттєво. Лише в 1958 році над Кохом почався суд. Під час судового засідання нацистський злочинець демонстрував свої симпатії до СРСР і ставив собі в заслугу те, що… протидіяв створенню Української держави.

Зрештою, 9 травня 1959 року Коха засудили до страти. Проте вирок не виконали (подумати тільки!)… через слабке здоров’я засудженого. Якою ж гуманною була комуністична влада!

Незважаючи на нібито слабке здоров’я, Кох прожив ще 27 з половиною літ. Помер на дев’яносто першому році життя. Утримувався він у польській в’язниці в Барчево у винятково гуманних умовах. У його камері був телевізор, йому давали газети, журнали, навіть для лікування виписували ліки із-за кордону. Не тюрма – а комфортабельний будинок для престарілих.

Як пояснити таке гуманне ставлення до одного з найбільших нацистських злочинців? Є підозри, що Кох був радянським агентом. Але ні довести, ні заперечити цього не можемо. Багато радянських архівів, які стосуються Другої світової війни, і далі залишаються під замком. Однак логіка речей підказує: «другий Сталін» працював на Сталіна «першого» – за що й отримав нагороду у вигляді комфортабельної в’язничної камери.

Завдяки таким, як Кох, радянська влада під час Другої світової війни боролася з українським національним рухом, ширше – зі всіма українцями. З допомогою німецьких рук влаштовувалися масові знищення українського населення. На жаль, ця сторінка і далі залишається в тіні. Про неї якщо й говорять, то дуже обережно» (Петро Кралюк.Еріх Кох. До річниці 9 травня (09.05.2012). – Радіо Свобода).

На завершення додамо, що багатьох оунівців, знищених бандерівцями або московською агентурою, потім списали на німців. Зокрема, антиукраїнська пропаганда донині переконує, що Сеника і Сціборського убили не бандерівці, а німці. Так само поширювалося твердження, що Коновалець загинув від рук Гестапо – аж поки Судоплатов не заявив, що це його «подвиг». Відомий московський терорист Микола Кузнєцов убивав німецьке керівництво і підкидав «документи», які вказували на ОУН.

Мартін Борман – найвидатніший агент Сталіна

Історія Мартіна Бормана заслуговує розлого дослідження. Тут тільки зазначимо, що НКВД завербував Бормана ще на початку 1920-х років, укорінив його в гітлерівський рух і допоміг піднятися на вершину влади. Під час захоплення Берліна 2 травня 1945, перебуваючи в приміщенні Райхсканцелярії, Борман установив радіозв’язок з радянськими військами і негайно був евакуйований до Москви. Потім його неодноразово бачили в Радянському Союзі. На Введенському кладовищі Москви (поруч з Лефортово) знайшли і навіть встигли сфотографувати могильну плиту з написом «Martin Bormann, 1900-1972» (коли ця історія виплила не поверхню, могилу негайно ліквідували).

Борман (зліва) і Гітлер.

Для розуміння ролі Бормана наведемо цитату з документального фільму «Мартин Борман – советский шпион» (2004) в тій частині, де йдеться про Нюрнберзький процес:

«Те, що Борман працював на Кремль, є доведеним фактом (генерал СС Отто Олендорф)... Генерали відверто звинуватили Бормана у співробітництві з радянською розвідкою. Які факти стали основою для таких тверджень?

1. Згідно з твердженнями Герінга та інших керівників, тези Бормана про поневолення і знищення населення на завойованих територіях не виходили від Гітлера. Але саме вони стали планом дій. Вимоги Бормана про застосування найжорстокіших засобів щодо слов’янських народів виявилися, на думку Шеленберга, вигідними для радянських керівників. Вони, ці жорстокості, примушували радянський народ перейти до партизанської війни і активного опору. Отже, Борман стимулював партизанську війну і опір радянського населення.

2. У промові Нюрнберзького обвинувача прозвучало, що Борман був ініціатором програми пограбування і знищення євреїв. На думку підсудних, створивши цілу галузь по знищенню євреїв, Борман відволікав на неї дорогоцінні ресурси і воєнні кадри Німеччини. На всі спроби Гімлера донести до Гітлера істинний стан справ з євреями, Борман відповідав рішучим опором. Гітлер так нічого й не знав. Отже, Борман підривав потугу Німеччини, відволікаючи сили на знищення євреїв.

3. Борман не скористався настроями українських націоналістів, готових воювати проти радянської армії. Своїм рішення він поставив весь український народ перед вибором: поневолення або смерть. Отже, Борман, поневоливши населення, зірвав можливість залучення українських націоналістів на сторону Райху.

4. Постійне стеження службами Бормана за державним і партійним апаратом, чистка кадрів призвели до ослаблення керівництва Райху, а інтриги, організовані Борманом, підривали згуртованість оточення Гітлера. Отже, Борман вів підривну діяльність у верхах Райху.

5. Перелічені вище, а також інші аргументи, наведені на суді нацистами, були, на їхню думку, доказом того, що діяльність Бормана була спрямована проти Німеччини в інтересах Радянського Союзу. Міністр військової промисловості Шпеєр так оцінив роль Бормана: “Вплив Бормана був національним лихом. Союзники повинні оголосити його героєм Радянського союзу”. Отже, на думку нацистів, діяльність Бормана – це не найбільший злочин проти людства, а лише національне лихо для Німеччини, підрив її потуги»[24].

Доля Ріхарда Яри – творця «Проекту Бандера»

У липні 1941 року Ріхард Яри заявив соратникам, що на цьому свою місію вважає закінченою і виїжджає до Відня, а потім у свій маєток у Семерінгу, що в Малих Альпах. Це означало, що механізм диверсії була запущено, зерно розбрату вкорінене, тож далі все мало відбуватися автоматично, за законом росту.

16 вересня 1941 року Яри був заарештований гестапо і зобов’язався перебувати під домашнім арештом у Відні до кінця війни. «Про те, чим займався Ярий у роки війни, достовірних відомостей нема. Після окупації Австрії військами антигітлерівської коаліції в 1945 році справа Ярого розглядав австрійський народний суд, який він благополучно пройшов, отримав довідку, що є «жертвою нацизму», підтвердження в правах на нерухомість і навіть компенсацію.

Правда, свій маєток у Фалькензее під Берліном він втратив. У той же час в НКВС на нього було заведено розшукову справу як на фашистського пособника. Вона й зараз зберігається в архіві СБУ в Києві, хоча для ознайомлення дослідникам її не видають.

За наявними відомостями Ярий був затриманий НКВС у Відні, допитаний і відпущений з умовою повного припинення політичної діяльності. Він проживав у радянській зоні окупації і його часто бачили на вулицях Віндернойштадта з радянськими офіцерами. Це дало підставу оунівцям запідозрити його у співпраці з радянськими спецслужбами.

Б.Левицький, свідоцтво якого наводить у своїй книзі А.Кучерук, згадує, що одного разу радянський військовий патруль затримав його з дружиною на вулиці Відня і доставив до найближчого відділу окупаційної адміністрації. Під час допиту до кімнати зайшов Ярий, який переговорив про щось з радянськими службовцями і подружжя Левицьких було звільнене. Подібні контакти з Ярим в окупованій Австрії мали й інші особи.

Пізніше Ярий оселився в Гльогніце, в садибі площею більше 220 га, де займався господарством, створив конеферму і школу верхової їзди. Помер Р. Ярий в лікарні м. Ноекірхен 20.05.1969 року на 71 році життя і був похований на місцевому кладовищі за римсько-католицьким обрядом»[25].

Висновки

1. Розкол ОУН був цілеспрямованою диверсією, що її організовував надсекретний агент НКВД Ріхард Яри. Нацькувавши молодих націоналістів на «старих полковників», він увімкнув механізм самознищення. Молоде покоління українців, виплекане за 20 років самовідданої роботи УВО-ОУН, було переспрямоване на знищення своїх «батьків». Степан Бандера з однодумцями, найімовірніше, діяв з найліпших міркувань заради України, але через недосвідченість і неосвіченість був використаний «втемну» (як трансформагент).

2. Наступним кроком спецоперації стало руйнування українсько-німецького союзу, що забезпечило перемогу більшовицької Москви у другій світовій війні. Для України і Німеччини це була катастрофа. Українці і німці ще й досі не зрозуміли, чому все так успішно почалося і так погано завершилося. Це робить їх вразливими для наступних маніпуляцій.

3. Головною зброєю, задіяною Ріхардом Яри, була уже відома нам хуцпа – супернахабна брехня, тобто брехня настільки нахабна, що нормальна людина неспроможна повірити в її існування. В неї не могли повірити ні Коновалець, ні Мельник, ні Бандера, ні Абвер.

4. Інформаційний чинник стає дедалі вагомішим у сучасних війнах, відповідно розширюються масштаби і глибина застосовуваної хуцпи. Українці і німці неспроможні перемагати в таких війнах, оскільки у них низький «бар’єр підлості». Після досягнення якоїсь межі вони вважають, що більша підлість уже неможлива, натомість ворог так не вважає, бо для нього нема межі підлості.

5. Єдиний вихід України – підняття у Простір волі, в якому нема хуцпи та іншої підлості. Питання стоїть руба: стань святим або здохни!

6. Максимально велику увагу треба приділяти дітям і молоді, оскільки ворог постійно намагається їх нацькувати на батьків. Якщо сьогодні ти не спілкуєшся зі своєю дитиною, то завтра з нею спілкуватиметься диявол.

7. Потрібно частіше спілкуватися між собою, а всі непорозуміння відразу ж розв’язувати щиро і терпляче. Багато великих справ було зруйновано тільки тому, що їх учасники недостатньо спілкувалися. Багато великих справ здійснилося, бо їх учасники спілкувалися щиро і відверто. «Хай буде ваше слово: так — так; ні — ні. А що більше цього, те від лукавого» (Матвій 5.34).

[1] ОУН в 1941 році: Документи. Ч. 1 / Упоряд.: О. Веселова, О. Лисенко, І. Патриляк, В. Сергійчук. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. – 336 с.

[2] Анатолій Кентій. – http://lib.oun-upa.org.ua/kentiy/r208.html

[3] Анатолій Кентій. – http://lib.oun-upa.org.ua/kentiy/r301.html

[4] Іван Кедрин – це псевдонім Івана Рудницького (1896-1995), відомого в Галичині в 20–30-ті роки і в середовищі української еміграції журналіста, політичного діяча, літератора і політолога.

[5] Матеріали до позиції визвольної боротьби українського народу 1941–1953. Мюнхен, 1993. – С 163.

[6] Анатолій Кентій. – http://lib.oun-upa.org.ua/kentiy/r301.html

[7] Критика Акту наведена у книзі: Бульба-Боровець Т. Армія без держави: слава і трагедія українського повстанського руху. – Вінніпег, 1981. – 327 с.

[8] Анатолій Кентій. – http://lib.oun-upa.org.ua/kentiy/r301.html

[9] Анатолій Кентій. – http://lib.oun-upa.org.ua/kentiy/r207.html

[10] Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя. – К., 1995. –С. 92.

[11] Анатолій Кентій. – http://lib.oun-upa.org.ua/kentiy/r208.html

[12] Анатолій Кентій. – http://lib.oun-upa.org.ua/kentiy/r303.html

[13] Сергій Кот. Похідні групи ОУН. – Газета «Українське Слово», 09 серпня 2010, http://ukrslovo.org.ua/ukrayina/istoriya/pochidni-grupy-oun.html

[14] Дмитро Вєдєнєєв, Володимир Єгоров (Київ). Меч і тризуб. Нотатки до історії служби безпеки Організації Українських Націоналістів. Частина III. – http://www.sbu.gov.ua/sbu/doccatalog%5Cdocument?id=42168

[15] Юрій Киричук. Історія УПА. Тернопіль, Редакційно-видавничий відділ управління по пресі, 1991. – http://lib.oun-upa.org.ua/kyryczuk/rozdil_1.html

[16] Анатолій Кентій. – http://lib.oun-upa.org.ua/kentiy/r207.html

[17] Анатолій Кентій. – http://lib.oun-upa.org.ua/kentiy/r304.html

[18] http://bandera.lviv.ua/?p=3583

[19] Льюис Килзер. Предавший Гитлера: Мартин Борман и падение Третьего Рейха. – М.: Эксмо-Пресс, 2002 г. – 416 с.

[20] Владимир Батшев. Партизанщина: мифы и реалии. Партбилет НСДАП № 90. – http://lebed.com/2007/art4938.htm

[21] Анастасія Зеленкова. Вся історія партизанського руху СРСР – це один великий міф. – http://ar25.org/node/23426

[22] Віктор Вербич. Ерік Кох – агент радянських спецслужб? – http://www.simya.com.ua/articles/3/3912/

[23] 1986: останнє інтерв'ю гауляйтера України Еріха Коха. – http://www.istpravda.com.ua/videos/2011/07/6/45079/

[24] Документальний фільм «Тайны века. Мартин Борман – советский шпион» (реж. Олег Рясков, ТК Останкино, 2004).

Джерело : www.ar25.org/article/proekt-bandera.html

Розгром Польщі привів до звільнення з в’язниць політв'язнів-оунівців. Ріхарду Яри вдалося переконати кураторів з Абвера, що ці люди будуть корисними для німецької розвідки. Для формування цієї групи було визначене місто Піщани у Словаччині. Поступово чимало українців були перевезені сюди під приводом двомісячного курсу лікування і реабілітації, оскільки місто було курортом. Їх розмістили в одному з кращих готелів – «Роялі».

За весь час перебування у Піщани до колишніх в’язнів постійно приїжджав тільки Яри. Саме тут у жовтні-листопаді 1939 р. було здійснено селекцію і сформовано групу чисельністю близько 200 осіб, які й склали основу організації С.Бандери.

Яри всіляко підлизувався і підігрівав опозиційні настрої, обіцяючи свою підтримку, зокрема фінансову. Як розповідає Зиновій Книш, «Я особисто був свідком, як він танцював навколо Бандери... Просто несмачно було глядіти, як старша будь-що-будь людина, колишній старшина, а тепер член ПУН і Провідник Великонімецького Терену скаче довкола того молодика». Як тут не згадати «Гайдамаки» (1841) Шевченка, написані за два століття перед тим:

«Перед паном Хведором

Ходить жид ходором

І задком, і передком

Перед паном Хведірком».

ОРГАНІЗАЦІЯ-КЛОН

Уже за півроку прихована підривна робота Яри показала свої плоди: 9-10 лютого 1940 року в Кракові група членів ОУН на чолі з Бандерою проголосила створення Революційного Проводу ОУН (РПОУН), підписавши т. зв. «Акт з дня 10 лютого 1940 року». З 14 підписантів всі були молодими людьми: найстаршому – Ленкавському було на той момент 36 років, наймолодшому – Стецькові – 28. Семеро вийшли з польської тюрми, четверо були помічниками Яри в Німеччині. Яри тоді мав 42 роки, в цій молодіжній компанії він був найдосвідченішим і найхитрішим, на порядок впливовішим і в тисячу разів багатшим. Яри фінансував створену ним організацію, всі її члени були від нього фінансово залежними.

Знаючи жадібність Яри до грошей, можна стверджувати, що він утримував організацію не власним коштом. Частково фінансування йшло з вкрадених ним коштів ОУН, ще менше – від Вермахту (німці ретельно контролювали ресурси). Отже, головним джерелом були кошти НКВД. Фінансування було щедрим, і це пояснює вибухове розгортання організації Ріхарда Яри, в якій Бандера був тільки «банером» і виконавцем. Іншої ролі й не можна було чекати від недовченого студента, який кращі роки провів у польських тюрмах в режимі жорсткої ізоляції.

У квітні 1940 року була створена ОУН(б) – бандерівці. Членом РПОУН(б) і керівником зовнішньополітичної референтури став Ріхард Яри. Таким чином, можна констатувати, що він був головним організатором диверсії. Без нього створення клону ОУН не відбулося би за жодних обставин[1]. Як бачимо, створення одноіменних клонів не є винаходом наших днів – це дуже давня хитрість дітей диявола.

Ключову роль у новій організації відігравали 4 особи: «Бандері припало "очолення", цебто загальне ведення і репрезентація. Ріхард Ярий перебрав зовнішні справи, що в конкретному випадку і в даному часі зводилися до німецьких зв'язків. Роман Шухевич став властивим інженером — організатором кадрів диверсії, а на долю Стецька припало ідеологічне підмурування всієї акції»[2].

У пошуках миру Мельник запропонував Бандері стати членом Проводу українських націоналістів. Проте всі спроби врегулювати конфлікт ні до чого не привели – і не могли привести, бо клон ОУН створювався не для цього. У квітні 1941 року відбувся «II Великий збір ОУН», який легалізував бандерівську ОУН в українському націоналістичному русі, обрав С. Бандеру провідником Організації, затвердив програмні настанови і символіку.

СИМВОЛІКА

Материнська ОУН використовувала український жовто-блакитний прапор (жовтий угорі, блакитний внизу)

Оригінальний жовто-блакитний прапор ОУН з погруддям Андрія Мельника (скульптор В. Луцак) у Дрогобицькому краєзнавчому музеї

Для того, щоб відрізнятися, бандерівці взяли іншу символіку: в якості національного прапору – синьо-жовтий (перевернули кольори в порівнянні з первинною ОУН), а в якості партійного – червоно-чорний (червоний вгорі, чорний внизу). Вони це пояснювали так: «Українським національним прапором є синьо-жовтий прапор. Розуміється його як синє голубе небо і українські лани золотої пшениці, наповнені гарячим сонцем. Синьо-жовтий прапор – символ живучости краси і природної сили українського народу. Крім національного прапору, існує ще революційний прапор, ухвалений ІІ Великим Збором ОУН. Революційний прапор є червоно-чорний. Червона краска – це символ боротьби і крови, чорна – символ української землі. Отже, революційний прапор символізує безнастанну, криваву боротьбу за українську землю»

Бандерівський партійний червоно-чорний прапор помилково вважають прапором УПА. Ось що про це сказав ветеран бандерівського підпілля Євген Стахів: «В УПА не було жодного червоно-чорного знаку! Тільки синьо-жовті та жовто-сині прапори, бо то були бандерівці та мельниківці. Упівці бандерівського напрямку стояли на позиції синьо-жовтий прапор, а мельниківці – жовто-синій, а червоно-чорні кольори з'явились в Україну допіру в 1991-1992 роках».

СБ – ГОЛОВНИЙ ОРГАН БАНДЕРІВСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

На цьому ж зборі бандерівці відійшли від раніше проголошеного наміру створити широкий фронт боротьби за участю інших проводів українства і знову зайняли непримиренну позицію щодо «українських опортуністичних партій»: «II ВЗ ОУН фактично оголосив війну й своїм опонентам з середовища ПУН. У "постанові в справі інж. А. Мельника" наголошувалось, що полк. А. Мельник виключається з членів ОУН і йому забороняється вести "яку-небудь акцію під назвою ОУН". Це стосувалося й інших членів мельниківського ПУН у випадку, якщо вони не підкоряться постановам II ВЗ ОУН. При цьому підкреслювалось, що кожне відхилення від цих постанов ОУН буде поборювати "як диверсію"»[5]. Тобто малочисельна група (можна сказати – секта), вирішила нахабно відібрати назву в материнської ОУН Коновальця–Мельника.

«Водночас на таємному засіданні створюється Служба безпеки ОУН(Б), на яку, зокрема, було покладено виконання смертних вироків бандерівців лідерам мельниківської частини ОУН (ОУН(М)). Головою СБ ОУН(Б) став Микола Лебедь, а його заступником М.Арсенич (1910—1947 рр.). Зауважимо, що попередня жорстка школа підпілля, гострота міжфракційної боротьби в ОУН, та й сам той несентиментальний час зробили керівників СБ фігурами дуже одіозними й з сумною репутацією навіть в самому середовищі організації. Один з провідних зарубіжних історіографів ОУН та її ветеран З.Книш згадував про М.Лебедя, що “його лиса труп'яча голова самим виглядом своїм наганяє страх”. Автор наводить випадок із власних вражень. Ще до початку Великої вітчизняної війни колеги М. Лебедя затримали молоду людину, яку звинувачували у співробітництві з польською поліцією. В справу втрутився З. Книш, якого 3-годинний допит підозрюваного переконав в його невинності, і запропонував звільнити підслідного. “Неможливо, – відповів йому М.Лебедь. – Раз ми його арештували, мусимо довести діло до кінця”. Не така-то легка справа була в тих роках вирватися з рук Лебедя»

Наголосимо, що правильно говорити не про «розкол ОУН», а про «диверсію проти ОУН», адже була створена зовсім нова організація, що керувалася діаметрально протилежними принципами.

1. Якщо ОУН покладалася на методи політики і виховання нового покоління українців, то бандерівці – на терор і «революцію».

2. Якщо ОУН шукала союзників, то бандерівці стверджували, що в України таких союзників немає, тож треба покладатися виключно на власні сили.

3. Якщо ОУН орієнтувалася на досягнення перемоги, то бандерівців цікавив сам процес, адже партизанська війна проти двох найбільших у світі військових потуг з самого початку була злочинною авантюрою, гарантовано приреченою на поразку.

Але повернімось до початку диверсії, організованої агентом НКВД Ріхардом Яри. 9 квітня 1940 р. Мельник поставив Бандеру і Стецька під суд Головного Організаційного Трибуналу ОУН[7]. 13 серпня 1940, після тривалих і безуспішних паперових спроб залучити «відступників і розкольників» до відповідальності, ПУН видав заклик до всіх націоналістів «відмежуватися від диверсії Бандери». У Кракові пройшло кілька засідань Революційного Трибуналу, організованого ПУН, де сторони знову обмінялися взаємними звинуваченнями у зраді цілей і завдань організації. Підсумком стало заочне засудження Бандери до смертної кари, яка відразу ж була замінена виключенням його з ОУН. Втім Мельник «дозволив Бандері змити з себе ганьбу каяттям і боротьбою у більшовицькому підпіллі». У кінці літа – на початку осені 1940 року завершилося остаточне розмежування на ОУН Мельника і ОУН Бандери. Незабаром ОУН (м) видала «Білу книгу ОУН», де описувалася «диверсія Бандери»[8].

Ще раніше Андрій Мельник звільнив Яри з посади куратора зв’язків з Німеччиною і призначив на його місце Романа Сушка, пізніше вбитого бандерівцями (12 січня 1944 р. у Львові). Одночасно він зажадав від Яри передачі грошової готівки. Ярий під різними приводами ухилявся від цього і частину украдених грошей передав Бандері.

Дізнавшись про це, Мельник 25 серпня 1940 року направив матеріали на Ярого в Організаційний Суд ОУН. На засідання суду Ярий не з’явився. Суд, який відбувся 27 вересня, визнав Ярого винним у фінансових зловживаннях і розкраданні 100 тисяч доларів США з каси організації і виключив його з ОУН без права реабілітації. 29 вересня Мельник затвердив рішення суду. Матеріали цього процесу нині зберігаються в архіві ОУН в Києві[9].

У відповідь бандерівці перейшли в рішучу атаку. «СБ диверсантів (як охрестили мельниківці ОУН(Б)) приступила до виконання завдань, що містилися у «Записці в справі подолання внутрішньоорганізаційної кризи в ОУН»: «перевести строгу ізоляцію небезпечного в організації елемента» та здійснити «безоглядну чистку від шкідливих і непевних елементів у цілій Організації».

Насамперед було докладено зусиль до дискредитації лідерів ОУН(М). Не можна виключати припущення, що до дискредитації лідерів ОУН(М) та інспірування міжфракційної боротьби докладали зусиль і радянські органи держбезпеки»[10]. Справді, адже якщо шалену атаку бандерівців на ОУН ще можна якось пояснити їхнім молодечим максималізмом, то застосування відверто брудних методів ясно вказує на «руку НКВД». Цією невидимою керуючою рукою був надсекретний агент НКВД Ріхард Яри.

«В цілому за передвоєнний період жертвами усобиць в ОУН стало до 400 мельниківців і близько 200 членів ОУН(Б)»[11]. Якщо зі сторони бандерівців гинули молоді, малограмотні бойовики, то зі сторони ОУН гинув цвіт української нації, її духовна аристократія – люди великих здібностей і талантів, носії безцінного досвіду. Систематичну ліквідацію бандерівцями цих великих українців назвали «полюванням на старих полковників»[12].

ЗАЦІКАВЛЕНІСТЬ НІМЦІВ У ЦІЛІСНОСТІ ОУН

Вину за «розкол ОУН» радянська пропаганда звично поклала на німців – так само, як раніше звинуватила їх у вбивстві вождя ОУН Євгена Коновальця. Проте німцям не було жодного сенсу руйнувати свого українського союзника в особі ОУН. У своїх свідченнях від 29 травня 1945 р. співробітник Абверу полковник Ервін Штольце показав, що в час підготовки нападу на СРСР німецька розвідка не була зацікавлена у розколі ОУН і намагалася примирити обидві фракції: «Не дивлячись на те, що під час моєї зустрічі з Мельником і Бандерою обидва вони обіцяли вжити всіх заходів щодо примирення, я особисто дійшов висновку, що це примирення не відбудеться через істотні відмінності між ними. Якщо Мельник спокійний, інтелігентний чоловік, то Бандера – кар'єрист, фанатик і бандит»[13].

У період прихованої підготовки до нападу на СРСР союз Німеччини і України не афішувався, а вся співпраця здійснювалася каналами спецслужб. Кожна з них мала свої погляди, адже виконувала своє завдання. Різкі розбіжності виникли навколо бандерівської ОУН, характерною особливістю якої були екстремізм, тероризм і фанатизм.

Гестапо і СД були зацікавлені насамперед у підтриманні порядку на окупованій польській території, тому виявляли невдоволення поведінкою бандерівців, що викликали неспокій серед польського населення. Йдеться про «терористичні дії проти поляків, акти помсти за минуле. Це не могло не турбувати німців. Але головне, що їх у той час бентежило, то це побоювання, що нерозважлива поведінка українства завдасть шкоди маскувальним заходам щодо розгортання німецьких збройних сил на польській території, штовхатиме поляків до співпраці з радянською розвідкою.

Гостро реагував на численні публікації у пресі ОУН статей і матеріалів про Україну, про боротьбу за українську державність і зовнішньополітичний відділ нацистської партії. На його думку, такі публікації до певної міри демаскували заходи німецької сторони щодо підготовки нападу на СРСР. Тому на початку вересня 1940 р. зовнішньополітичний відділ НСДАП в одному зі своїх документів наполягав на забороні діяльності на території рейху бандерівської ОУН".

З цим не погодився шеф Абверу В. Канаріс, котрий краще за своїх "партайгеноссе" оцінював можливості використання бандерівської ОУН у війні проти СРСР. У своєму листі від 9 жовтня 1940 р. Канаріс насамперед підкреслив, що справа ОУН стосується інтересів армії.[14] Він розраховував на можливості підпільної бандерівської мережі у здійсненні розвідувально-диверсійних операцій.

Якщо прихильники Бандери знайшли підтримку з боку армії, то первинна ОУН Андрія Мельника взаємодіяла передусім з політичною верхівкою Третього Райху. Користь від ОУН німці вбачали не тільки у військовій взаємодії, а й у консолідації української еміграції, налагодженні співпраці з населенням України після звільнення від більшовизму. Дружня незалежна Україна могла реально допомогти Третьому Рейху кількамільйонною армією, продовольством і позитивним міжнародним резонансом – як визволена від комунізму велика нація. Це вело до гарантованої перемоги над більшовицькою Москвою.

Джерела :

[1] Биографии: Рихард Ярый. – http://vladko2008.livejournal.com/1080.html

[2] Зиновій Книш. Розбрат. Спогади й матеріали до розколу в ОУН у 1940-1941 роках. Розділ 4. РП ОУН проти ПУН. – http://zustrich.quebec-ukraine.com/lib/knysh/knysh_part04.htm

[3] Володимир Мороз. "Прапор червоно-чорний - це наше знамено…". Яким був стяг УПА? http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/10/18/138044/

[4] Шухевичу мають бути пам’ятники, а не Бандері, – Євген Стахів. – http://zaxid.net/ 29.09.2008.

[5] Анатолій Кентій. Збройний чин українських націоналістів. 1920-1956. / Том 1. Від УВО до ОУН. 1920-1942. – http://lib.oun-upa.org.ua/kentiy/r207.html

[6] Дмитро Вєдєнєєв, Володимир Єгоров (Київ). Меч і тризуб. Нотатки до історії служби безпеки Організації Українських Націоналістів. – http://www.ssu.gov.ua/sbu/doccatalog/document?id=43150

[7] Зиновій Книш. Розбрат. – Розділ 11.

[8] Біла книга ОУН про диверсію Яри-Бандера. – http://avr.org.ua/index.php/viewDoc/1781/

[9] Рихард Ярый . – http://cbandera.blogspot.com/p/blog-page_21.html

[10] Дмитро Вєдєнєєв, Володимир Єгоров (Київ). Меч і тризуб. Нотатки до історії служби безпеки Організації Українських Націоналістів. – http://www.ssu.gov.ua/sbu/doccatalog/document?id=43150

[11] Дмитро Вєдєнєєв, Володимир Єгоров (Київ). Меч і тризуб. Нотатки до історії служби безпеки Організації Українських Націоналістів. – http://www.ssu.gov.ua/sbu/doccatalog/document?id=43150.

[12] Там же.

[13] Центральний Державний Архів Громадських Об'єднань України. – Ф. 57.– Оп. 4. – Д. 338. – Л. 280-288.

[14] Анатолій Кентій. Збройний чин українських націоналістів. 1920-1956. / Том 1. Від УВО до ОУН. 1920-1942. – http://lib.oun-upa.org.ua/kentiy/r208.html

Джерело :

www.ar25.org/article/proekt-bandera.html

1. "Нам стільки часу втокмачували в голову про польських завойовників, і ніхто не завдавав собі праці придивитися до них ближче. Проте, виявляється, усі ці Потоцькі, Чарторийські, Чернецькі, Вишневецькі, Конецьпольські – расові українці з діда-прадіда. Від кого ж визволяв нас (захід України) Хмельницький своєю визвольною війною? І з того і з тамтого боку були у війську українці – як селяни так і шляхта. Чи це не скидалося більше на громадянську війну? Зворушує на перших порах дивна дружба між польським королем і Хмельницьким, якого той під’юджував: “Всип тим крулєв’ятам”. Король, виявляється, був глибоко зацікавлений в перемозі Хмельницького, бо українські магнати уже створили державу в державі, й поволі йшло до того, що Україна могла перетворитися на окреме королівство. А на короля пасував той самий, кого у нас називають катом України, - Ярема Вишневецький. Уявляю собі обурення пересічного українця: та ж він вішав, розпинав, на кіл садив! А що – й справді розпинав, вішав і на кіл садив. А як ви гадаєте, чи встояв би Рим, якби там не вішали і не розпинали? Де, в якій державі не карали на горло ребеліянтів? Який ще володар з повсталими панькався? Ось де Франція – що за галантна країна! А як з’явилася схизма тамплієрів, весь той співучий Прованс мечем і вогнем знищено. Ми дивимося фільм про Спартака і співчуваємо повсталим рабам. Та чи задумуємося над тим, що було б із Римом, і з його багатющою культурою, якби Спартак переміг? Страшно й уявити. А саме те й сталося в нас. Повстале козацтво й селяни навіки запропастили державу, котра вже набиралася сил для самостійного існування. Сучасники описують, як польський король відвідав Львів у 1646 р. Повертаючись до Варшави, він заїхав до Яреми Вишневецького в Білий Камінь. Те, що король там побачив, затьмарило усі гостини, які він мав на своєму віку. Французьке посольство, яке супроводжувало короля, не вірило своїм очам, що таке багатство має звичайний магнат. Кілька покоївок королеви попросили їх звільнити зі служби, щоб зостатися при дворі Яреми. А коли на честь від’їзду короля гримнули гармати і п’ять тисяч виборового війська вишикувалося вздовж шляху, король відчув себе жебраком. Адже королю всієї Речі Посполитої сейм обмежив кількість гвардійців до 600 осіб. Може, саме тоді і закралася в королівське серце заздрість до цього новоспеченого королика. Та вернімося до згаданих паль, на які садили повстанців. Справді, - це смерть жорстока. Але слід її оцінювати через призму тодішньої епохи. У XVII ст. за тими законами, які панували в Речі Посполитій, був чинний цілий список покарань за різні злочини – ламання кісток дрючком, закопування в землю, здирання паса зі спини, розпорювання живота, чвертування і, врешті, садіння на палю. Так от, напад на дорозі, розбишацтво якраз і каралися тим, що винуватців саджали на палю, чвертували живцем або вішали за ребра на гак. Таким чином, Ярема діяв згідно з тодішнім правом і карав повстанців саме як розбишак. У тих історичних романах, які нам підсувають цнотливі українські письменники, козацтво і повсталі народні маси зображені зовсім як рідні брати мушкетерів Дюма: вони і ввічливі, і шляхетні, і чужого не беруть, і тільки винних карають, а коли доводиться шаблю добувати, то роблять це тільки на славу України. Тим часом, щоб збагнути, де істина, мусимо зазирнути в історичні джерела. І то не тільки наші. Визвольна війна Богдана Хмельницького зруйнувала Україну. Перед нею козаки з поляками успішно воювали москалів і татар, били турків. Так зване польське панування на Україні хоч і було для посполитого люду обтяжливим, але вся Європа відробляла тоді панщину, нікому не жилося легше. Жорстокість шляхти, котра придушувала повстання, була відповіддю на таку саму жорстокість козацтва і селян. В історії козацтва Леона Кальтенберга є розділ, присвячений козакам. Так, як він, про козаків в нас ніхто не посмів розмірковувати. А дарма. Між корсарами і козаками дуже багато спільного. Всі ті цноти, які ми приписуємо козакам, ба навіть існування козацької республіки, мали й корсари: і тверезими в походи йшли, і бранців визволяли... А як з походу верталися, то пропивали в тавернах і шинках усе, що здобули. І до жінок у них ставлення таке було. І до релігії. І годі перелічити все, що єднає. Але на одному таки зупинимось. Коли пірати захоплювали якесь місто, то, пограбувавши його, зганяли вціліле населення й допитували людей, де сховані скарби. “Одних просто мучили й били, - описує сучасник, - іншим влаштовували тортури святого Андрія, заганяючи запалені гноти між пальці рук і ніг; третім зав’язували мотузку круг шиї так, що очі лізли на лоба і ставали мов курячі яйця. Розпорювали животи жінкам, попередньо збезчестивши, а дітям голови розбивали, дідам бороди палили...” Є ще багацько свідчень самої української шляхти про звірства козацькі над цивільним населенням, а тому підозрювати наклепи даремно. Дуже цікаві записи залишив православний шляхтич Яким Єрлич. Він називав повстанців “розбишаками, негідними псами, гіршими за яких не має під сонцем”. Захопивши Олесько, вони “помордували панянок, слуг і жидів”. Крім того, “вступивши до маєтків, козаки старших пань і панночок гвалтували, а потім жорстоко мордували”. Якщо ви запідозрите Єрлича, хоч він і православний українець, у зрадництві, то помилитесь. Усю війну Єрлич змушений був спасатися в Печерській Лаврі разом з іншими православними шляхтичами. Чи переховували б монахи негідників? Чинили й козаки відверті блюзнірства, розбивали шляхетські саркофаги і грабували коштовності, розкидаючи кості покійників. Саме так вчинили вони з останками брацлавського воєводи Лукаша Жолкевського, виламавши перстень разом із пальцем. І випадків таких було стільки, що зайве дивуватися долі тлінних останків самого Хмельницького. Під час облоги Збаража голод змусив людей, що збіглися в місто зі всіх околиць, здатися на милість козацьку. 4000 чоловіків, жінок і дітей покинули мури фортеці. Й козаки байдуже спостерігали, як цих нещасних ураз оточили татари, хутенько відібрали здоровіших у ясир, а решту на очах поневолених збаражців порубали – дітей найбільше. Це тільки в романах козацтво сльози проливає, бачачи, як татари за свою допомогу беруть плату ясиром. А в житті все було значно гидкіше. Козаки і посполиті – це два різні стани, які ніколи не відзначалися взаємною симпатією. Звернімося знову до О. Субтельного. Війська Б. Хмельницького стоять в Галичині, йде підготовка до облоги Замостя. І тут надійшла новина, що королем обрано Яна Казимира – людину, яку волів бачити на троні Хмельницький. Новий король запропонував гетьманові перемир’я. Для істориків завжди було загадкою, чому Хмельницький, який на той момент міг знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію й повернутися на Наддніпрянщину. Таке враження, що Хмельницький воював лише з кількома українськими магнатами, і то особливо завзято з Яремою Вишневецьким. А Ярема, що цікаво, робив ставку на іншого претендента на польську корону, і, звичайно, Ян Казимир не забув йому цього. Компенсуючи українським магнатам втрату їхніх земель в Україні, він обминув Ярему. І хоча князь виявив себе блискучим полководцем, король йому не довірив армії. У своїй антипатії до князя польський король і козацький гетьман були одностайними. У визвольних змаганнях Хмельницького перемогу отримали плебеї, а не патриції. А які наслідки плебейських революцій, знаємо вже на прикладі Французької та Жовтневої. Республікансько-плебейська Спарта не дала людству жодного філософа чи письменника. Втративши національну аристократію, українська нація втратила й умови розвою повноцінної культури. В Російській імперії національний гніт у таких виразних документах, як Валуєвський чи Емський укази, все ж залишив місце для маневрів. Якби була українська буржуазія, то вона легко б могла підкупити російську бюрократію і відновити функціонування культурного організму. Саме так чинили жиди, фіни, грузини, вірмени. Навіть уже після 1905 року, коли українське слово здобуло свободу, українці за кількістю виданих книг поступалися навіть перед татарами. Я вже не кажу про те, що якби Хмельницький взагалі не розривав з Польщею, то Запорізька Січ ніколи б зруйнованою не була. Польща для цього не мала сили. Досить нагадати, що в часи Хмельницького українців було вдвічі більше, ніж поляків, і трохи більше ніж росіян. Ця одна з найчисленніших в Європі націй цілком була здатна заснувати свою власну імперію. Без аристократії культурне відродження в Україні у XIX столітті було б неможливе. Якби не всі ті надійно забуті Пурпури, Симиренки, Терещенки, Яхненки, Рєпніни, Лизогуби, то не з’явилася б книжкою ані “Енеїда”, ані “Кобзар”, ані “Київська старовина”, ані багато інших видань. А якби усіх тих поміщиків припадало на душу населення стільки хоча б, як у Грузії, то жодні валуєви не в стані були б стримати бурхливий розвиток культури. “Всі ті панські резиденції, – як пише Омелян Пріцак, –...як-от: Обухівка – Капністів, Кибинці – Трощанських, Яготин – Рєпніних, Сокиринці – Галаганів, Седнів – Лизогубів, Качанівка – Тарнавських, пізніше, у 40-х роках XIX ст., даватимуть можливість творчого виступу й забезпечать інтелігентну аудиторію Шевченкові і появу нової генерації українських митців” (“Київська старовина”, №4, 1993 р.). З такими думками тяжко змиритися пересічному українцеві. Адже кожному з нас із дитинства втокмачували про панський гніт, підсовували сльотливі оповідання Марка Вовчка про кріпаччину, хоча та кріпаччина в порівнянні з колгоспами відрізняється так само, як наше життя від життя на Багамах. Гніт був значний, але голодною смертю не вмирали і обдертими не ходили. “Панщина не була однакова: на Лівобережній Україні вона становила переважно 3-4 дні на тиждень, а на Правобережній доходила до 6-ти днів. У Південній Україні, де була нестача кріпаків, панщина була менша: не більше як два дні на тиждень” (Н. Полянська-Василенко, “Історія України”, т.2., стор.300). Але це так виглядала панщина лише в найтяжчий свій період з кінця XVІІІ ст. до 1841 року. Бо до того селяни працювали на пана два, а то й один день на тиждень. А з 1841 по 1861 постійно відбувалися різні реформи, які то полегшували (до 3 днів для чоловіка і 1 дня для жінки) працю на пана, то повертали до попереднього стану. Все це стосується лише російського кріпацтва, бо за Польщі були умови деколи просто смішні: 13-14 днів на рік! Як пише Н. Полянська-Василенко, “спочатку Хмельницький не дбав про селян: у договорах під Зборовом та Білою Церквою він боронив інтереси тільки козацтва, а селян залишав під владою панів, які мали право повернутися до своїх маєтків” Згадав про них лише згодом, коли порвав із Польщею на користь Московії. Однак навіть Хмельницький ніколи не скасовував панщини. Повернувши маєтки вірній йому шляхті, гетьман закріпив за нею “маєтності зі селянами з їх “звиклим послушенством”. Козацька старшина – наша! щиро українська! – дістала такі привілеї, яких не мала так звана “польська” шляхта. Навіть сам Мазепа у 1701 році видав універсал про дводенну панщину. Крім того, селяни “мусіли давати землевласнику частину своєї худоби, птиці, мед, гриби, ягоди, прядиво, платити податки державі та виконувати різні повинності, від яких старшина та монастирі були звільнені... Використовуючи тяжкі умови, старшина скуповувала селянські грунти, забирала їх за борги або захоплювала силою... Погіршення становища селян в кінці XVII ст. викликало з боку запорозьких козаків негативне ставлення до Гетьманщини, особливо до політики Мазепи. Кошовий Гусак писав до Мазепи: “За ляхів були великі утиски військовим вольностям, тому Богдан Хмельницький підняв війну проти них, щоб від підданства висвободитись... А тепер бачимо, що бідним людям гірше, ніж було за ляхів...” 1706 року Мазепа наказував старшині Полтавського полку затримувати селян, які покидали старшинські володіння, відбирати їхнє майно, арештувати їх, а тих, хто переселився без дозволу землевласників, завертати силоміць на старі місця...” (там же, т.2, стор.175-176). Як бачимо була не тільки польська та російська кріпаччина, але й своя – рідна. І проти неї також спалахували селянські бунти. Виходить, що визволивши народ від шляхетської неволі, Хмельницький загнав цей самий народ у ще гіршу неволю. І якби на цьому усі наші нещастя завершилися – півбіди. А то ж, показавши свою любов до посполитого люду, старшина вже не могла на той люд опертися. Саме й тому програв Мазепа, що на його бік стала тільки частина козаків, а селяни, вислухавши в церкві анафему “Івашкє-ізмєнніку”, брали в руки ціпи і з ентузіазмом молотили шведа. Москва взяла нас голими руками. Я не хочу жодною мірою осудити гетьманську кріпаччину. Хочу лише показати, що вона виявилася ще тяжчою, аніж шляхетська, проти якої виступило селянство України за часів Хмельниччини. Але, виходить, кров проливалася намарно. Кого ж тоді і від кого визволяв Хмельницький? Серед тих, хто прочитав мої розмірковування, обов’язково знайдеться хтось, хто звинуватить мене в очорнюванні козацтва. Тому пояснюю, як той казав, для дубів. Не йдеться мені про знеславлення козацтва. Хочу лише показати, що воно від самого початку було анархічне, і творення держави ніколи в його намірах не стояло. Хтось один – чи Виговський, чи Дорошенко, а чи Мазепа – міг пробувати створити державу, але що з того виходило, добре знаємо. Дорошенко ставив своєю метою звільнити Україну від московської та польської влади і об’єднати її. А щоб досягнути ту мету, вважав за найкраще спертися на Туреччину та Крим. Султан обіцяв визнати Україну від Перемишля до Севська, - пише Н. Полонська-Василенко. У 1666 році Дорошенко розгромив поляків біля Брацлава, а 1667 року обложив польську армію в Галичині біля Підгайців. Ще один удар – і Польща знову опинилася б на колінах. Але... на заваді став той, кого ми називаємо мужнім і славним лицарем, кого ми славословимо й оспівуємо в народних піснях – анархіст Іван Сірко. “Запорожці під проводом кошового отамана Сірка напали на Перекоп, і татари, Дорошенкові союзники, уклали з поляками сепаратний мир. Дорошенко змушений був визнати підданство Польщі.” Ну, чи не вартує після цього Іван Сірко, щоби його посадити на палю? А зазирніть у книги про козацтво – і знайдете ще одного “героя” – Мартина Пушкаря, який вчинив заколот проти Виговського. Знову маємо конфлікт анархіста та державника. І так упродовж усієї історії нашого народу: один будує, а другий руйнує. Оскільки історія наша, як вже мовилося, писана рабами, а весь фольклор творений, як прийнято казати, простим народом, то й нічого дивуватися, що всі акценти в історії розставлені таким чином, що герої-державники забуті, а анархісти в пошані. Хто б там пам’ятав про Дорошенка, якби не застільне “Гей, на горі”. Пам’ятають Сірка – славного попередника Нестора Махна. Літописці Величко і Самовидець, автор “Історії Русів”, історики-раби М. Костомаров та інші оцінювали Виговського негативно. Бо так же і народ до нього ставився. А народ, за його ж таки народною мудрістю, як скаже, так і зав’яже. І так цей народ зав’язав, що зі свічкою не знайдете жодної позитивної пісні про Виговського чи Мазепу. Обидва зрадники. Це вже згодом з’являться історики, позбавлені рабства духу, як-от В. Липинський, або Д. Дорошенко, і засумніваються врешті, чи були корисними для України козацькі авантюри. Десь там на Заході ідеалом нації може бути король Карл XII. Ричард Лев’яче серце, лицарі Роланд і Сід. А в нас – козак Голота. Оце і є образ, оспіваний нашим народом – образ анархіста і гультіпаки, обірванця і безстрашного вояка, якому начхати на смерть. Козаки не боялися смерті і йшли у бій розхристані, озброєні голою шаблею, і це возноситься як героїзм. Невже героїзм полягає в тому, щоб встелити трупом місце бою? Жахливі втрати, які несло козацтво у боях, говорять не про героїзм, а про безглуздість. У відкритому бою на шаблях шляхта легко розбивала козаків. Якщо останні й перемагали, то тільки завдяки численності. Чи цікавилися ви коли-небудь, скільки було шляхетського війська під Жовтими Водами? Так-так, саме під тими славетними Жовтими Водами, де Хмельницький отримав свою першу перемогу, яку так оспівано й возвеличено. 1200! Військо Хмельницького і Тугай-бея переважало ворога в 20 разів. Козаки були чудові стрільці, неперевершені майстри фортифікаційної справи, але нездалі фехтувальники, а ще гірші вершники. Кожна перемога над шляхтою оплачувалася такими жертвами, що можна її назвати пірровою. За що ж боролися ми з ляхами? Хто його зна. Є ще одна нав’язлива версія – за віру. Та коли розібратися, то виявляється, що й за віру не було потреби боротися. Аристократія переходила в католицизм, але зовсім не була зацікавлена, щоби тягти туди ще й мужика. Адже польський мужик мав значно більше прав, ніж українець. Поляк міг піти до священика й скласти скаргу на пана. А священик міг ту скаргу й до кардинала відіслати. Не дуже це пана перелякало, але він таки ксьондза шанував і ніколи не посмів б його образити так, як це чинив із попом. Того він і за бороду смикав, і нагайкою лупцював. Іди, мовляв, скаржитися до Москви. Католицька експансія проти православ’я переважно проявляла себе в містах, тим часом як по селах на мужицьку віру невигідно було магнатові зазіхати. Як у нас історія забрехалась, свідчить ще один цікавий факт. Усі свято переконані, що унію – себто греко-католицький обряд – насадили нам поляки. Але досить зазирнути в якесь поважніше джерело, щоб побачити, що все було навпаки. Якраз поляки виступили дуже гостро проти унії. Унія рятувала українську аристократію, а католицизм її полонізував. Зрозуміло, що унія для поляків була дуже невигідна. Але ж я знаю, що без цитат ви не сприймете цієї шокуючої правди. І знову звертаюся до Н. Полянської-Василенко: “Трагедією Православної Церкви було те, що вона значно поступалася Католицькій своєю освітою... Східна Церква культурно зубожіла, а її література обмежувалася церковно-богослужебними книгами та книжками для побожного читання, а цього було замало для культурно розвиненої людини. Така людина мусила звертатися до латинського, польського письменства. До польсько-латинської школи тяжко було попасти православному українцеві, а українські школи стояли низько. Голодне й неосвічене православне духовенство втрачало авторитет у народі”. Через свою тупу прив’язаність до православ’я ми потрапили в братні обійми Москви. Ані ляхи, ані навіть турки не зробили з нами того, що вчинила ця єдиноутробна потвора, котру ми своєю кров’ю і живили. З-під Туреччини виборсалася навіть Албанія, і то при тім, що турки там сиділи як в себе вдома. Якби Богдан уклав Переяславську угоду з Туреччиною, то це б нам не загрожувало ані мечетями в Бердичеві, ані гаремами в Києві. Православна віра вчинила з нас московських рабів. Треба сказати, що православ’я так ніколи й не зуміло піднятися до рівня католицизму. Якщо ви спробуєте назвати мені хоча б кількох попів, які б писали ще й світські твори, то буде вам це зробити дуже тяжко. А от греко-католицьких священиків, що виявили себе великими патріотами, цілий загін: Шашкевич, Вагилевич, Духнович, Устинович, Могильницький, Гушалевич, брати Воробкевичі, Павлович, Кралицький і багато інших. А де ж православні подвижники? Де їхня праця для народу? Ба й тепер підіть у греко-католицькі монастирі, і вас вразить, що монахи і монашки там – це освічена талановита молодь, котра займається не лише ортодоксальною релігією, але й глибокими та історичними студіями. Натомість у Почаївський та Києво-Печерській лаврах побачите перестарілих зрусифікованих штурпаків з немитими бородами, які відверто можуть послати вас на три веселі букви разом з вашою “нєзалєжнай нєнькай”. Та повернемося ще до Н. Полянської-Василенко, до речі православної: “Уніатська Церква не мала підтримки з боку римо-католиків, поляків, які тільки терпіли її... На Соймі 1621 року весь польський клір з примасом Гембіцьким та польська влада поставили вище державні інтереси й добро своєї держави від добра Католицької Церкви і взяли під оборону Православну церкву... Волинський посол Древінський просто вимагав від уряду звільнити край від цього “нещастя” – унії. Примас Гембіцький вимагав від Апостольської Столиці скасувати унію і перевести уніатів на латинський обряд”. Ну, як вам це подобається? Якось воно не в’яжеться з тим, що досі ми чули. Але тема в нас інша, не релігійна. Йдеться про мазохізм і невиліковне бажання конче бути народом-страдником. Я ж показую перед вами народ, який, попри свою пісенно-ліричність, мав такі ж ікла, як і будь який інший західноєвропейський народ. Мав усі шанси стати імперським народом, але через втрату аристократії і перемогу анархії будь-які державницькі поривання у нього притупилися настільки, що навіть у першу світову війну, коли свобода лежала на тарілочці, - таки не здобув її. “У серпні 1917 року на фронті було 27 українізованих дивізій, а всіх українізованих вояків – аж 4 000 000! Та з такою армією не те що Україну визволяти, а й Сибір можна було захопити. Все це військо готове було боротися за Україну, але значна частина Центральної Ради не розуміла значення організації української армії... В. Винниченко... виступав з різкими статтями проти формування української армії: “Не своєї армії нам, соціял-демократам, і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій.” За такі переконання своїх “вождів” заплатила Україна своєю державою” (тут і далі цитати з Н. Полянської-Василенко). І знову бачимо оте протистояння аристократії і мужицтва. Аристократ Микола Міхновський боровся за створення власної армії, а мужик Винниченко робив усе, щоб цього не сталося. Винниченко і Грушевський – це великі світочі в царині науки і письменства, але в царині політики – відверто злочинці. А хто знає, чи не платні агенти Москви. Бо так уже ганебно нищити ідею суверенної держави, як це чинили обидва мужі, не відважувався ніхто. У нас звикли ідеалізувати геть усе. Скоро Центральну Раду зображатимуть як дружній хор херувимів. На жаль, то була абсолютна не здатна для виборювання державності компанія. Щось на зразок Спілки письменників і діячів Руху. Кожен щось писав. Як не вірші, то публіцистику або наукові трактати. А який з писаки диктатор? Письменниками були і Петлюра, і Ю. Тютюнник, і навіть батько Махно. Я дивуюся, чому Винниченкові і Грушевському більшовики не зафугували таких самих монументів, як Артьому. Та це ж вони врятували Расєю! Це ж вони стояли на смерть, аби тільки не допустити створення української армії. А коли наперекір їм у Києві така армія була створена і, дуже доречно, російське командування опинилося за гратами разом з комендантом міста, то знаєте, що вчинили ці гнилі інтелігенти? Ні, ви ніколи не повірите. Комендант, сидячи в цюпі, пише писульку Грушевському, в якій вимагає негайного роззброєння бунтівників, відправки їх на фронт, а всіх призвідців покарати! Це фантастика! Де ви таке чули, аби хтось із в’язниці давав наказ незалежному урядові, а той – слухняно підкорився? 40 тисяч бійців змусили здати зброю, відправили на фронт, а ідейних керівників арештували. Вся ж імперська банда офіцерів була з вибаченням випущена на волю. Київ лишився без армії. А вже під час визвольних змагань Центральна Рада ввічливо роззброювала більшовиків, вантажила їх в ешелони і відправляла додомцю. Там їх знову озброювали і гнали в Україну. Більшого абсурду годі придумати. Замість того, щоб ці війська негайно інтернувати, а офіцерню розстріляти, як то було прийнято в усіх порядних державах. Що, зрештою, чинили більшовики в Рославі, де було розстріляно кілька тисяч українських старшин, що поверталися з фронту в Україну. Росіяни виявилися значно прозорливішими: найвідоміших убито, а деморалізовані солдати й так по хатах розбредуться. На фронті більшовики успішно розколювали російську армію. Російські солдати, натхнені світлими ідеями Ілліча, кидали фронт і тікали додому. Українці добилися українізації військових частин. “Улітку 1917 року близько 300 тисяч українських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді” (О. Субтельний, стор. 303). А Рада що? Вона це проігнорувала. Українські старшини слали петиції в Київ, вимагаючи заклику про повернення всіх українців з фронтів. Але Рада була проти. Адже вона всіма трьома універсалами заманіфестувала свою вірність єдіной і нєдєлімой. Дійшло до того, що коли лунала команда йти в атаку, піднімалися з шанців лише українці, а збільшовичені росіяни стріляли їм у спини і браталися з німцями. Лише четвертим універсалом Центральна Рада нарешті перетяла кляту пуповину, але то вже була надто спізніла акція. Вимучені кількарічною війною, українські солдати розбрелися по рідних селах і хуторах, а надалі воліли поповнювати ряди повстанців, аніж регулярного війська. Знову розквітли козаччина і гайдамаччина. Яскравий приклад такого новітнього Івана Сірка – Нестор Махно. Як і його геніальний попередник, Махно кидався з однієї крайності в іншу, розтрачуючи великі сили далеко не на користь майбутній державі. Подальші спроби створити українську армію, в тому числі й генерала П. Скоропадського, зійшли нанівець через опір Центральної Ради. Тому й не диво, що коли до Києва підступали кількісно невеликі банди Муравйова, шлях їм перепинило 300 безвусих юнаків, 300 молоденьких аристократів. Мужики на ту пору полохали з обрізом куркуля. А коли дітваки полягли, ми – славне українське мужицтво – проголосили їх героями і кинулися оспівувати. Аристократів ми любимо і шануємо. Але вже тоді, коли вони мертві. Нестор Махно став для нащадків козацтва новим апостолом. Мужики тисячами йшли в загони отаманів, лише одиниці в регулярну армію Симона Петлюри. Мужик переміг. Після Хмельниччини й гайдамаччини українські магнати мали тільки один вибір – поповнити польські й російські ряди. Мур ненависті між мужиками і шляхтою став настільки міцним, що спроби створити український полк в армії Наполеона зійшли на пси. Мужик не послухався закликів шляхти. Не підтримав її і під час польського повстання 1831 року. Яке фатальне значення може мати відсутність своєї аристократії, показала весна народів, коли 1848 р. вся Східна Європа запалала вогнями визвольних повстань. Лише Україна мовчала. Шляхта, перевдягнена в кобеняки й полотняні штани, рушила на села, закликаючи до повстання, а мужик, ліниво позіхаючи, бив цю шляхту ціпом і здавав московським жандармам. Коли історію пише мужик, а не аристократ, він усюди на перше місце виставляє свої образи, свої болячки, ще сильніше роздряпує рани, аби вони сочилися кров’ю, а ще краще – аби гноїлися. Це мені нагадує мої шкільні часи, коли я відлупцював однокласника. Мене викликали до директора. У кабінеті стояв цей же однокласник, але я його не впізнав: обличчя в нього було геть заюшене кров’ю і слізьми, котрі він старанно розмазував кулаками. Я знав, що цього я не робив. Я не пустив йому навіть юшки з носа. Звідки ж кров? Але потім він сам мені сказав, що навмисне колупнув собі носа і пустив кров. Мені здається, саме цим ми і займаємося. Колупаємо собі носи і випускаємо юшку – ану ж світ здригнеться і впаде на коліна перед нашими ранами. Якби історію Англії писав мужик, він би показав нам бідолашну країну, котра лише в XV ст. здобула незалежність. Спочатку її завоювали римляни, потім англосакси. З VI по X ст. всі магнати, королі і церковна знать були англосаксами. У X-XI ст. прийшли данські вікінги й підкорили Англію. Але 1066 року в битві під Ганстінгсом норманські війська (себто французи) Вільгельма Завойовника розбили військо, і почалася нова епоха: французька колонізація. І знову вона пішла по верхах: вся знать і духовенство були норманами і розмовляли французькою мовою. Цією ж мовою творилася література. І так було аж до XV ст. Але спробуйте пересічному англійцеві сказати, що франкомовна література Англії – не англійська, а Вільгельм і всі наступні королі – окупанти й кати (як Ярема). У ліпшому випадку дістанете кухлем по голові. Цікаво, що в наслідок протистояння Англії і Франції у колах норманської знаті почав зароджуватися англійський патріотизм. Тобто відбувався той самий процес, що й в Україні, коли виникло протистояння українських магнатів на чолі з Вишневецьким і польської шляхти на чолі з королем. І ось цей природний процес остаточного формування англійської держави і нації ледь не припинився у 1381 році, коли там об’явився свій Хмельницький – Уот Тайлер. Він теж захопився благородною ідеєю витурити всю знать з Англії. На превелике щастя, ця “визвольна” війна була розчавлена рішуче і швидко. І, до речі, там теж ніхто зі заколотниками не панькався: голови сікли мов капусту. Та, на відміну від нас, англійці трактують усе це не як визвольну війну Уота Тайлера, а саме як селянське повстання. І ось вам результат. Якщо іще в XIV ст. в Англії англійської мови ще не було, бо знать спілкувалася французькою, а люд – саксонською, то вже в XV ст. лондонський діалект узяв гору, і Англія стала англійською. А згодом ми вже бачимо Англію – королевою морів, могутньою імперією, котра підкорила цілі континенти. Ми не стали народом-завойовником, але це наше нещастя, а не достоїнство. Перестаньмо цим хвалитися. Перестаньмо скиглити і канючити. Перестаньмо творити історію упосліджених рабів, творити культуру злиднів. Жіноче уособлення Франції – діва-лицар Жанна Д’Арк, що розбила англійців. А в нас Роксоляна – що лягла під султана. Роксоляна – це печальний символ нашої України, котра лягала під кожного, хто приходив на її землю, і змушувала закохуватися в своє розкішне тіло. На яких ідеалах ми виховуємо своїх дітей? Козак Голота, козак Мамай, Роксоляна, безліч козацьких полковників та гетьманів, які чубилися невідомо за що, Грушевський з Винниченком, яких на гарматний постріл не можна було підпускати до влади, отаман Махно, невдаха Симон Петлюра... Аби тільки не Святослав, не Володимир, не Ярослав, не князь Микола Острозький, не Микола Міхновський, не Петро Скоропадський... Я вже мовчу про Ярему Вишневецького. Пошли ж нам, Господи, не Мойсея, а Піночета! Амінь."

Юрій Винничук. "Малоросійський мазохізм"

2. "Досить уважно перечитати історичні дослідження академіка Яворницького, вже не згадуючи Пантелеймона Куліша. Звірства козаки творили у Скутарі, а гайдамаки вирізували греко-католиків. Звідки було їм знати, що в майбутньому уніятство послужить останнім пристанищем для українського націоналізму! Читач, мабуть, подивується, довідавшись, що мені якось не дуже залежить на козацтві, і що я маю їм за зле не те, що вони в галичанах не упізнали Українців, а те, що Хмельницький став, мов укопаний в землю камінний хрест, у тому самому місці, звідки йому відкрився прямий і вільний шлях до завоювання Варшави. Гетьман України виявився недосвідченим підмайстром політики та піґмеєм духу в порівнянні з лордом Кромвелем."

Р.Мацюк, «Галицький інтелектуальний сепаратизм: спроба проміжкового огляду».

Там, де є світло, завжди є тінь. Там, де є велика Ідея, там завжди є її ниці опоненти. Як правило, останні уникають чесного герцю з прихильниками Ідеї. Розуміючи, що будуть знищені, вони намагаються різними засобами викривити та спотворити сутність Ідеї, очорнити її перед людьми...
Що ж, залишмо їхню ницість і без емоцій, без зайвого словоблудства погляньмо фактам у вічі. Люди мають право знати правду.
Сьогодні ми знову повертаємось до теми, яка висвітлювалась у перших числах «Соціал-націоналіста»: «Як трактувати символ Соціал-Національної партії України?»
Трохи історії. Після декількох місяців діяльності Соціал-Національна партія України природньо підійшла до питання про необхідність власної символіки. Проблема була непроста. Адже символ організації – це її обличчя. Відразу до майбутньої символіки було поставлено декілька вимог. Вона мала концентровано відображати центральну партійну ідею, бути характерною і простою в зображенні. Після декількох місяців перегляду різних проектів керівництво партії одностайно зупинилося на варіанті, що його подав Нестор Пронюк — уповноважений з питань зовнішніх зв’язків СНПУ.
Нам імпонувало, що партійний символ повністю відповідав переліченим вище вимогам, а також був монограмою.
Монограма — переплетення декількох, частіше двох літер, які зазвичай є початковими в імені та прізвищі засновника шляхетного роду, або початковими у словах, які творять основне гасло організації, братства, співтовариства і т. ін. Розквіт монограми характерний для середньовіччя. А всім відомо, з якою любов’ю націоналісти європейських держав ставляться до цього періоду історії. Адже це був час лицарів, коли гідність і честь, слава і подвиг цінувалися більше, аніж служіння мамоні. Взагалі, націоналістів можна вважати справжніми і єдиними традиціоналістами XX століття. Тому ми, не вагаючись, погодилися на написання у монограмі літери «N» у давньоукраїнському правописі, підкреслюючи таким чином наш традиціоналізм, котрий пов’язує нас з найдавнішими поколіннями українського народу. І хоча символ СНПУ є лише простим поєднанням початкових літер двох слів, ми вже в швидкому часі зіткнулися з різноманітними інсинуаціями, свідомими перекрученнями, навішуванням певних політичних ярликів, а то й з відвертим оббріхуванням. Задіяні були і засоби масової інформації: розпускали плітки, виступаючи в газетах, по радіо і на телебаченні, «популярні» політичні діячі. Чому так сталося? Головною причиною було те, що Соціал-Національна партія України з перших днів створення зайняла принципову позицію у ставленні до влади і не продалася їй.
Про що ж насправді говорить наш символ? Літери «I» та «N» є початковими буквами слів «Ідея Nації». Ці слова творять центральне гасло і стрижень ідеологічної доктрини нашої партії. Буква «N» у монограмі постійно нагадує нашим членам і прихильникам про націю, про наш народ, про те, що на всі події потрібно дивитися з точки зору національних інтересів, усі явища розглядати під кутом вигоди для власного народу. «І» у монограмі з обох боків загострене. Це символізує нестримність, всепроникність ідей, вищість ідеального над матеріальним.
Наших критиків умовно можна розділити на два табори: одні в простому сполученні двох літер хочуть побачити (через свою зіпсутість) щось інше, другі запитують, навіщо ми використовуємо чуже — латинське «N». Не дивує, коли подібне запитання ставлять люди, далекі від історії, філології. Та найчастіше з цього приводу висловлюють свої зауваження саме філологи та історики, ще й з науковими ступенями. І коли не переконує їх те, що в абетці видатного українського графіка Нарбута саме такий варіант правопису літери «N», що один з варіантів українського штрифту, введеного в сучасні комп’ютерні програми, передбачає саме таке написання цієї літери: то наведу ще для прикладу факсиміле аутентичного підпису Анни — королеви Франції, дочки князя Київського Ярослава Мудрого — коментар графа де Ке де Сент-Емур з його книжки «Анна Русинка» в перекладі І. Франка: «... вона поклала своє ім’я і свій титул матірним язиком і слов’янськими літерами: АННА РЪИНА...

Підпис Анни Ярославни - королеви Франції, з традиційним накресленням літери N

Нема що доказувати, що цей підпис справді власноручний, бо ніякий французький писар не вмів писати по-слов’янськи... В усякім разі маємо тут один із найстаріших зразків південно-руського письма...»
Політичний рух тільки тоді є політичним рухом, коли володіє своїм власним, особливим світоглядом. На відміну від СНПУ, більшість політичних партій в сучасній Україні — організації корпоративні. Єдиним мотивом створення і діяльності подібних інституцій є групові, грубо матеріальні, інтереси засновників і основної частини членства. Організаціям такого типу не потрібний партійний символ. І тому вони, в більшості, задовільняються абревіатурою. Правда, деякі з них, чи то наслідуючи минуле, чи то з бажання виділитися, пробують запроваджувати організаційну символіку. Але є символ і є Символ. Для того, щоб певне графічне зображення увійшло в серця людей, запалило їх до дії і боротьби, щоб перетворилося з простого образу на вогненний знак, здатний повести за собою маси, потрібні молоді, енергійні, самовіддані проповідники нового, готові до тривалого і безкомпромісного протистояння старому, вмираючому суспільству, це по-перше. По-друге, як найширша частина народу має пов’язати свої надії на краще майбутнє з політичним рухом, який іде під абсолютно новими прапорами.

Ярослав Андрушків, 1995 р.
„Правий напрям”. - Львів: „Ліга-Прес”, 1998. - с. 5-7.

Зараз нам постійно підсовується тупувато-дегенеративна ідея про те, що Патріотизм і Націоналізм – далеко не одне і теж, або, навіть, що це – ворожі один одному поняття. Згадаймо такий «інтелектуальний» клич: «Молодь проти націоналізму, молодь за патріотизм».
Така масована пропаганда втовкмачує в голови: Патріотизм – це територіальне уподобання, Націоналізм – кровно-культурне. Вірити в таке можуть тільки не надто розумні та далекоглядні люди. Ми не відносимо Вас до таких, а тому давайте разом поглянемо на правдивість, або хоча б логічність таких тверджень.
По-перше, поговоримо про «ненаціональний патріотизм» та про «патріотичний націоналізм». Спитаймо себе, чи може бути глибоким прив’язання до якоїсь території (фактично, до купки землі) без прив’язання до культури, мови, інтересів народу, який живе на цій території, без прив’язання до могил предків? Чи зможе людина, всі прив’язання якої – це спомини про «родной дворик и школу» та «счастливые годы студенчества», спромогтися на які-небудь жертви, або хоча б дії в ім’я цієї території? Безумовно ні.
До того ж, кожний може зв’язувати такий свій патріотизм до однієї території зі своїми симпатіями до іншої держави. Наприклад, мер Москви – Лужков – великий патріот Криму. Більшість російської меншини в Україні, безумовно, є патріотами Слобожанщини, Донеччини, Запоріжжя, і ще більше – Києва – «матери городов русских», і взагалі – вони патріоти «Малоросії», але в складі «Великой России». Мадяри, що живуть в Мукачево та районі Берегово на Закарпатті – патріоти Закарпаття, тільки бажано без українців і з назвою Східна Угорщина. Саме тому ці «наші патріоти» за триста років свого проживання на нашій землі не вивчили ні української мови, ні культури, не сприйняли наші національні інтереси, як свої. Це патріоти української території і вороги української державності. Але це хоча б нації, які в процесі окупації України прожили тут по декілька сотень років – в них вже з’явилися свої могили предків, свої прив’язання до нашої землі, вона їм не байдужа. Вони ворожі до України і українців, але «дружні» до нашої території.
Інші національні меншини, які під виглядом «біженців» або «шукачів кращої долі» збігаються до нас з гарячих точок і країн Третього світу – ці люди не мають навіть найменшого територіального прив’язання до України. Для більшості з них Україна – просто «кусень м’яса», який можна поділити, розірвати і з’їсти, або транспортний коридор на шляху до Західної Європи, в якому можна робити що завгодно. Тому «туркменська, нігерійсько-заїрська, в’єтнамо-камбоджийська молодь — за патріотизм» — це сумний жарт нашої влади. Весь їхній патріотизм замкнений на їхньому земляцтві, і полягає в захисті будь-якими засобами економічних інтересів своїх груп, кланів, родин. Тож, як бачимо, патріотизм по відношенню до однієї і тієї ж території може бути у різних груп і народів, навіть ворожих один-одному.
Україні потрібен один український національний державний патріотизм, який розглядає її як єдину територіальну, державну, національну і культурну цілість. Всі інші «патріотизми» — це підміна понять, брехня.
А тепер відступимо трохи від політики, та звернемося до елементарної логіки – чи можна взагалі називати словом «Патріотизм» любов до якоїсь території? – Ні, не можна. Прив’язання до території – це що завгодно — «землелюбство», «територієфільство» і таке інше – але не Патріотизм. Тому що слово патріотизм бере свою назву від латинського «patrio» — Батьківщина – країна батьків, країна твого народу. В свою чергу, слово «patrio» веде родовід від «pater» — батько – кровний і духовний отець. Як бачимо, навіть слово Патріотизм каже про кровно-родове, історичне пов’язання, а не про «любов до території».

Тому «молодь – за патріотизм» повинна чітко визначитися, за який саме вона Патріотизм – за Український Національний Патріотизм, який ставить любов до своєї Нації та Країни понад усе, і для якого державні інтереси України стоять на першому місці – або проти нього? І двозначності в цьому питанні бути не може!

rid.org.ua/patriotizm-chi-natsionalizm/

Мову і правопис ориґіналу збережено.
Число 2136

"ЧАС” з дня 21. квітня 1936 р.

Сторона 3.

(З викладу д-ра Ростислава Єндика в Українськім Науковім Інституті)
Серед людських рас панує принцип двоякої боротьби: агональної і континентальної. Напрямком першої є добір серед громади, а друга покривається з кольоніяльним завойовництвом. Помічується ступневий занепад Заходу з причини деякого частинного ослаблення біольогічної динаміки. Це ослаблення використовують колірові племена й організуються під расовим кличем – “бий білих”. Провід обіймає Японія і большевики. Загалом у часі 1800-1932 р. зросло число кольорової людности в 3,5 разів, число ж білої людности лише в 2,3 разів. Причини жилавости японського народу лежать у їхньому довгому відокремленні та зударі релігійно-трансцендентальних постулятів до найбільшого розмножування родин при малих засобах виживлення. Московщина від доісторичних часів представляє кінець клина палеоазійської раси, що її осередком є Сибір. Колишні старі руські роди і винародовлені чужинці здегенерувалися й загинули під топором революції. Тепер правлять Росією фінсько-монгольсько-туранські мішанці, які заливають теж Україну. Між ними переважають палеоазійські (25,8 відсот.), ляпоноідні (20,8 відс.) і арменоідні типи (13,3 відс), а лише 40 відс. припадає на середземноморців і нордийців. Наступ на Україну йде з двох боків: творенням валу на румунсько-польській границі та відрубанням Донбасу і Підкавказзя надволжанським клином. Україна протиставляється московським задумам здоровим природнім расовим інстинктом та расовою відразою до расово чужих елементів, і в ньому саме відзеркалюеться боротьба двох рас за посідання України. Одначе понад усякий сумнів мусить побідити раса відвічного українського туземного елементу, хоч остаточний вислід спинюється такими пляновими насильними большевицькими заходами, як напр. кольонізація, виселювання й мішані подружжя. *) В противному разі грозить Европі перемалювання на жовто коштом України, як східнього охоронного муру Европи й її культури і цивілізації. Із заходу наступає на Европу чорна небезпека у Франції, яка постійно посилюється передусім на полудні. Початок дала війна, докінчують спроваджувані чорні робітники. У Парижі нараховують вже по Айкштедту 200 000 мішанців. В новій французькій літературі виступають “чорні французи”. Жиди представляють особливу породу з “фацієс юдаіка”, “анімус юдаікус” дарма, що складаються вони із европейських рас. Обі питоменности повстали в історичних схрещеннях рас і доборі. В Україні представляють жиди окупацію на верхівних місцях, у яких як московські агенти займають кілька разів більше відсоткового стану серед українців. Чим скорше жиди зникнуть з України, тим краще для них самих і України.
—–
*) Це видно м. и. із статистики мішаних подруж на Україні, що в українців виносили у роках 1925, 1926 і 1927 лише 3,08 відс, 2,99 відс. і 3,36 відс. у мущин і 4,84 відс. 4,24 відс. і 4,56, відс. у жінок, коли анальогічні цифри у німців на Україні виносили 11 – 12 відс, у москалів 26 – 39 відс, а у поляків навіть 31– 42, 48 відсотків. Число 2136 газети “ЧАС” від 21 квітня 1936. Сторінка 3.

Д-р Ростислав Єндик

7. Чому ви вбиваєте поліцаїв? Що з того, що їхнім головним обов’язком є захист жидо-кацапської влади і майна олігархів неукраїнської національности ? Серед поліцаїв більшість є етнічними Українцями, крім того, інколи вони розкривають кримінальні злочини.

Причини, насправді, дуже прості. Чому в усі часи і в усіх народів вбивали зрадників, що пішли на службу до окупантів? Ми вбиваємо з тих же самих мотивів. Що стосується їхнього вміння розкривати кримінальні злочини, то й про нього ми знаємо: не одна сотня Українців була закатована до смерти у поліційних катівнях під час вибивання „зізнання”. А скільки десятків тисяч Українців не витримали знущань та „зізналися” і тепер безневинно сидять у тюрмах, поки справжні злочинці засідають у всіляких радах, від районної до верховної. Жодної пощади поліцаям! Той хто став „мусором” – мусить померти! Звільнимо Україну від сміття!
Є і друга, ще більш прозаїчна причина – вбиваючи поліцаїв ми конфісковуємо у них зброю, яка знадобиться нам для боротьби. Крім того, є важливий елемент залякування, ці виродки повинні зрозуміти, що для їхнього здоров’я буде корисніше сидіти у відділку і не заважати Патріотам наводити порядок у своїй країні. А затримувати Патріота на вулиці і взагалі дорівнює самогубству – можна нарватися на ніж або кулю. Що стосується боротьби з кримінальними елементами, то цим повинна займатися Народна Дружина складена з етнічних Українців. Ви й самі можете організувати відповідний загін, для боротьби з наркоторгівцями, сутенерами та іншою наволоччю.

8. Чому ви займаєтеся такою ризикованою справою, як боротьба за звільнення України? Чи не безпечніше просто перечекати поки хтось інший вирішить всі проблеми за вас?

Найсмішнішим є те, що, як свідчить історичний досвід, найбільші жертви під час будь-якої війни чи революції бувають серед так званого „мирного населення”, а простіше кажучи серед худоби, що ставила свої шлункові потреби вище історичних інтересів свого народу. З худобою не буде церемонитися жодна з воюючих сторін, що, до речі, абсолютно правильно. Тому мирно ремигати, спостерігаючи за тим, як Патріоти спливають кров’ю у Священній Війні, вам не вдасться. Хтось таки пустить вас на фарш, і швидше за все це будуть окупанти, які в паніці від розгортання партизанської війни почнуть стріляти у різні боки. А ви ж так хотіли відсидітися .
Для Інтелектуал-Націоналістів краще залишити в Україні 20 мільйонів Українців готових до боротьби, аніж панькатися з 40 мільйонами баранів. Хто не з нами, той проти нас!

9. Чому ви активно закликаєте Українців до здобуття вищої освіти?

Бо хочемо бачити їх розумними людьми. До речі, не будь-яку вищу освіту ми цінуємо. Всі ці юристи-економісти з третьосортних новоспечених інститутів, не вважаються у нас освіченими людьми. Гарні знання можна отримати лише в гарному університеті. У Києві це, наприклад: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Києво-Могилянська Академія, Національний медичний університет імені Богомольця, Національний Технічний Університет України „КПІ”, Національний університет фізичного виховання і спорту. Зрозуміло, що перевагу ми віддаємо природничим наукам.

10. Чому взагалі потрібно вбивати окупантів та їхніх посіпак?

Тому що інакше вони, рано чи пізно, вб’ють нас. Багато народів в історії людства зникло через недооцінку цієї загрози. Ми зробимо все для того, щоб наш народ зміг вижити.

11. Чому ви грабуєте банки, які належать жидам, кацапам та іншим особам неукраїнської національности ?

Тому що жиди, кацапи та інші особи неукраїнської національности грабують Українців. Крім того, ми – Інтелектуал-Націоналісти, не давали дозволу виродкам на ведення будь-яких справ на території України. Вони не хочуть рахуватися з нашим дозволом ? На здоров’я. Ми, зі свого боку, не будемо рахуватися з їхнім життям і їхнім майном. Такою буде наша відповідь.
Хто хоче зберегти свої заощадження – нехай тримає їх вдома, а не віддає жидам. Бо в жидів ми гроші заберемо, і використаємо для справи Національної Революції.

12. Чому ви вбиваєте спортовців-негрів або азіатів?

З тієї ж причини, з якої убиваємо всіх інших окупантів. Крім того це викликає резонанс у світі. А найвеселіше, що таким чином, ми б’ємо по гаманцях жидів – власників спортових команд, які купували тих мавп за великі гроші .

13. Чому ви вбиваєте хвойд, які втратили расову гідність і сплять з кольоровими недолюдками ?

Та тому ж і вбиваємо різних хвойд, що вони зрадили свій народ і стали народжувати ворогам України дитинчат. Ці звироднілі дитинчата, коли виростуть, почнуть вбивати наших дітей. Краще запобігти цьому заздалегідь, вбивши виродків ще в зародку, а саме: знищивши зрадницю хвойду - потенційну матір недолюдка.

14. Чому ви думаєте, що мільйони Українців підуть за вами?

Ми не думаємо, що за нами підуть мільйони. Та нам це й не потрібно. Троцькому-Бронштейну і його подільнику Леніну для організації жидо-большевицької революції вистачило 200 жидів-бойовиків, яких Троцький привіз з Нью-Йорку. Головне мати в організації пару сотень озброєних стійких і рішучих бійців, а народні маси (тобто натовп) завжди можна спровокувати на потрібні дії. Для цього існують перевірені засоби: пропаганда і терор. Треба лише правильно їх поєднати.

ПРОЕКТ «НОВЕ ВЧЕННЯ» - УКРАЇНСЬКИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛ–НАЦІОНАЛІЗМ

1. Чому перед виборами потрібно вбивати агітаторів українофобських партій (комуністи, соціалісти, регіонали, блок чєрновєцкого і тому подібні), адже серед них зустрічаються етнічні Українці, що не поділяють українофобських поглядів своїх роботодавців, просто люди заробляють собі гроші на хліб?

„Грошима на хліб” можна виправдати будь-які злочини. Покидьок, що викрадає дітей і знімає їх в дитячій порнографії, теж заробляє „гроші на хліб”. Мерзотник, що продає наркотики підліткам, теж заробляє „гроші на хліб”. Найманий вбивця, що на замовлення жидів і кацапів вбиває Українських Патріотів, теж заробляє „гроші на хліб”. Поліцай, який за наказом жидо-кацапських окупантів закриває очі, коли араби або кавказці ґвалтують Українських дівчат, теж турбується про збереження своєї зарплатні, своїх „грошей на хліб”. Тому ми не сприймаємо „гроші на хліб” за серйозний аргумент, оскільки Моральна Людина завжди може заробити собі на хліб більш достойним способом, наприклад так, як заробляли собі на життя Запорозькі козаки або гайдамаки: вони вбивали українофобів і забирали собі їхнє майно (Патріоти вбивали татар, турків, ляхів, жидів, кацапів, зрадників з числа етнічних Українців – думаю ви чули історію про Саву Чалого та Гната Голого; згадайте також про регулярні морські козацькі походи, з яких козаки привозили відібране у ворогів майно; почитайте Шевченка, зокрема поему „Гайдамаки”). Так само заробляють собі на життя і нинішні гайдамаки – Інтелектуал-Націоналісти. „Ми не бариги - ми Воїни, і що нами взяте в бою, те священне”, - так каже Ярослав Оболонський. Той же, хто хоче заробити на горі Українців (зокрема агітатори Українофобських партій), заслуговує лише на люту смерть, але не на „розуміння”.

2. Чому потрібно палити дорогі іномарки?

Коли в країні є люди, які хронічно не доїдають, люди, яким не вистачає грошей на елементарні речі (ліки, одяг, житло, освіта), лише кінчений аморальний виродок буде біситися з жиру, хизуючись своїм багатством (нажитим, як правило, нечесним шляхом). Навчити таку наволоч елементарній стриманости – це Закон для порядної людини. А Інтелектуал-Націоналісти дуже порядні люди. Скільки може заробити звичайний чесно працюючий Українець за 20 років важкої сумлінної праці ? Для цього офіційну мінімальну зарплатню множимо на 240 – сума мінімальних зарплат за 20 років. Тому правило в нас дуже просте: якщо автомобіль коштує більше ніж може заробити звичайний чесно працюючий Українець за 20 років важкої сумлінної праці – треба в цю чортопхайку кидати коктейль Молотова.

3. Чому ви вбиваєте чужинців? Може краще з ними домовитися?

По-перше: нам немає про що домовлятися з окупантами. А по-друге: ми, на відміну від вас – Інтелектуали. Це значить, що ми добре вчили Історію, і знаємо чим закінчилися спроби „домовитися” для американських індіанців, або для сучасних французів. Нас не приваблює перспектива опинитися на їхньому місці. Ми воліємо бути господарями на своїй землі. А хто з цим не згоден, повинен померти. Компроміс тут не можливий.

4. Чому ви вбиваєте людей, адже колись за це можуть вбити й вас?

Ми вбиваємо лише нелюдів, які прагнуть відібрати нам нашу землю і тих зрадників, що їх підтримують. Хто прийшов не проханим, піде не подякуваним. Може нас і вб’ють колись, але ми, на відміну від вас, помремо як вільні люди, а не як тупа худоба. З іншого боку, померти можуть наші вороги, а не ми. Все вирішить війна. Люди воюють, худоба мовчки чекає на заклання. Ми є люди !

5. Чому ви займаєтеся такими небезпечними видами спорту, як бокс або боротьба? Значно ж приємніше випити горілки, покурити косячок...

Люди, які таке говорять, або психічно хворі, або ж просто належать до іншої раси. Кожному своє. Як відомо, основним філософським законом сучасної науки є наступне положення: „Форма визначає функцію”. Тобто, для виконання певної функції орган живої істоти, або ж деталь машини, або ж молекула хемічної речовини повинна мати певну форму. Зміна форми може унеможливити виконання функції. Між формою і функцією існує тісний зв’язок, в тому числі і в живих організмів. Наведемо такий приклад: ніхто з сучасних вчених не бачив живих динозаврів. Однак, вивчивши викопані рештки, вчені лише за формою кісток змогли визначити „спеціалізацію” динозавра. Хто був хижаком, хто був травоїдним, хто літав, хто плавав, хто жив на суходолі. Ці правила в повній мірі застосовують і до людей. Такі науки, як анатомія, антропологія, расологія і краніологія переконливо довели, що будова черепа у представників різних рас досить істотно відрізняється. Такі відмінності є генетично обумовленими. Відмінність у будові черепа тягне за собою і відмінності у будові мозку (а інакше і бути не могло б). Відмінності у формі мозку, зі стовідсотковою гарантією тягнуть за собою і відмінності у здатности виконувати розумову функцію мозком. Так всі прекрасно знають, що 99,999% всіх видатних вчених в історії людства були представниками Білої Європеоїдної (Арійської) раси. В той же час серед негрів ніколи не було жодного видатного фізика, хеміка, математика, біолога, лікаря, інженера,філософа і т.д. до безкінечности.
Тобто висновок дуже простий і цілком матеріалістичний: відмінності в будові черепа тягнуть за собою відмінності в будові мозку. Відмінності в будові мозку тягнуть за собою відмінності у функціонуванні цього органу. Тому, якщо семіт, або брудна напівкровка любить алкоголь і одностатевий секс, але не любить чоловічі види спорту, то це абсолютно не означає, що й Біла Людина повинна мати такі ж уподобання, як семіт. Мозок в нас функціонує по різному! Звісно, це не означає, що семіти взагалі не здатні до занять спортом. Практика показує, що чоловіки-семіти і в дорослому віці полюбляють дівчачі ігри з м’ячиком, тому серед семітів, напівкровок і педерастів так багато любителів футболу, баскетболу, тенісу. В той же час семіти і продукти расового забруднення не люблять види спорту Білої Раси (бокс, боротьба, важка атлетика, пауерліфтинг, культуризм, гирьовий спорт, кульова стрільба, біатлон), які вважаються серед неБілих занадто „грубими” і „агресивними”. У чистокровних Білих чоловіків, все навпаки, ігри з м’ячиком заслуговують лише на презирство, у той же час, силові види спорту, єдиноборства і стрілецькі види користуються незмінною популярністю.

6. Чому ви вбиваєте священнослужителів, що пропагують юдаїзм, та похідні від нього релігії : християнство та іслам?

Тому що ці дикунські вірування насаджують в Україні окупанти, з метою дебілізації Українців. На кожну закриту в Україні бібліотеку будується по дві церкви. Така от закономірність. Ми ж вважаємо, що Українці мають бути розумними. А окупанти і їхні „шістки” зі своїми вбогими семітськими уявленнями про світ, повинні забиратися геть з України, або ж готуватися до смерти від нашої руки.

ПРОЕКТ «НОВЕ ВЧЕННЯ» - УКРАЇНСЬКИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛ–НАЦІОНАЛІЗМ

Рядові члени "Братства", УНТП, "Патріоту України" і ВО "Свобода" відносяться до категорії осіб, яких Лєнін свого часу називав "корисними ідіотами", а я називаю їх "презервативами". Тобто, вони типові барани одноразового використання. Приклад: коли хтось вбиває жида або негра, в ліберальних ЗМІ починаються волання на тему злих скінхедів. Мусорів, звісна річ, беруть за яйця, мовляв: «зловіть расистів» ! Звісно справжніх вбивць мусора ніколи не знайдуть, оскільки справжні расисти мають клепку в голові та дотримуються елементарних правил ведення партизанської війни. Тому мусора, особливо не переймаючись, звертаються до своєї бази даних, до якої потрапляють усі затримані на маршах-підставах, або до своїх стукачів, таких як (Крот) Гєрасімєнка, Корчинський, або Едік. В результаті "расистом-вбивцею" призначають одного, або кількох з тих недоумків, що відсвітилися на одному з маршів-підстав. Отримати "зізнання" - це справа техніки. Для цього можна обмежитися елементарним "слоником" - на голову майбутньому "вбивці" вдягається протигаз і просто припиняється подача кисню, дуже скоро пацієнт зізнається у всьому. А хто не зізнається просто помирає від "серцевого нападу" і його місце займає наступний кандидат. Проте як правило більшість "зізнається" відразу. Така система насправді вигідна всім. Політики мають змогу заспокоїти своїх ліберальних хазяїв. Мєнти можуть відзвітувати про розкриття резонансного злочину. Гєрасімєнка і Корчинський відпрацюють свою зарплатню стукачів-провокаторів. А ми - справжні патріоти, залишимося "білими і пухнастими", оскільки за наші "гріхи" вже посадили розумово відсталого дегенерата. При цьому страждають дегенерати, але на них, за великим рахунком всім наплювати. Вони просто "корисні ідіоти" або "презервативи". В силу свого слабкорозвиненого мозку вони є тупиковою гілкою еволюції і самою природою приречені на вимирання. До речі, самі гєрасімєнки та корчинські за грати не потрапляють, хоча як організатори мали б відповідати у першу чергу. Як казав Остап Бендер: "Интересный вы человек, с таким счастьем и на свободе". В ніч з 31 грудня 2010 року на 1 січня 2011 року в Запоріжжі Патріоти з Руху Першого Січня підірвали пам'ятник Сталіну. За підрив пам'ятника заарештували (ну хто б сумнівався!) офіційних "націоналістів" зі "Свободи" та напівофіційних "націоналістів" з "Тризубу". Однак, як довірливо проговорився Діма Корчинський: "Міліція насправді не знає, хто підірвав Сталіна". І не дізнається! А сидіти будуть корисні ідіоти (вони ж презервативи) з числа офіційних і напівофіційних "націоналістів". Бо така доля у всіх розумово відсталих осіб, які ігнорують наші поради.

Звісно боротьбу можна продовжувати і за гратами:
Однак, досвід показує, що офіційні "націоналісти" всратися можуть усюди. Вони не вели реальної боротьби перебуваючи на волі, сумнівно, що вони зможуть вести її у в'язниці.

ВІДРАЗУ ХОЧУ ЗАСПОКОЇТИ ВСІХ СПРАВЖНІХ ПАТРІОТІВ - ВСЕ ЙДЕ ЗА ПЛАНОМ!

Все відбувається згідно всім відомих прогнозів. Як ви знаєте, більшість керівників вищої і середньої ланок так званих "націоналістичних" партій вже давно і плідно співпрацюють з лівоохоронними органами. Ті одиничні виключення, що ще існують, погодяться на співпрацю у найближчому майбутньому, або ж опиняться за гратами. З впененістю можемо стверджувати, хто не сяде до кінця 2011 року той ОДНОЗНАЧНО ПРОДАВСЯ!
Зараз Український Націоналістичний Рух проходить через природній процес очищення від розумово відсталих дегенератів, не спроможних до грамотного ведення підпільної революційної діяльности (ми це спостерігаємо зараз на прикладі "Свободи" і "Тризубу", а ще раніше спостерігали на прикладі "УНСО" і "УНТП"). Ті що залишаться, будуть справжніми хижаками у світі людей. Вони будуть розумними, обережними і надзвичайно жорстокими - тобто саме такими як нам потрібно.

Інструкція нашим соратникам, щодо ведення агітації в Інтернеті.

Усі агітаційні матеріали розміщувати лише на серверах, що знаходяться за межами України. Поштові скриньки лише на неукраїнських (і некацапських) ресурсах! Завантажувати агітаційні матеріали і перевіряти поштові скриньки лише з інтернет-клубів та інтернет-кафе. Лише кінчені ідіоти роблять це з домашніх комп'ютерів.
Соціальні мережі - лише неукраїнські і лише під вигаданими іменами. Світлини - абсолютно ліві!
До соратників! Одружуйтеся і заводьте побільше дітей - нам потрібно багато воїнів
Тренуйтеся! Скуповуйте вогнепальну та холодну зброю!

Інтелектуал-націоналіст
11.01.2011 р.